I

Я присвячую цю історію одному щирому серцю, одній чистій душі. Зірці, що спалахує на півдні. Вона завжди мене надихала і давала сили рухатись далі

«Burada değilsin ama bir yerlerde varsın, iyi ki varsın!»

«Тебе тут немає, але ти десь є, і я радий, що ти є!»

Сабахаттін Алі,

«Мадонна в хутряному манто»

I

Був холодний жовтневий вечір. За вікном йшов дощ, важкий, немов простирадло, зіткане зі свинцевих крапель, які падали просто з безодні. Небо було темним, холодним і мертвим. Усе навколо було сірим і несправжнім. Дощ змивав останні фарби яскравого літа та спогади, котрі догорали в моїй душі, немов вугілля в охололому каміні.

Я, як завжди, сидів у кімнаті. Тьмяне світло було наповнене чимось важким: сумішшю сигаретного диму, затхлого повітря, кави й самотності. На столі біля вікна стояв ноутбук, пляшка дешевого червоного вина, келих та пачка сигарет. Це все, що мені необхідно для роботи. Хоча що це за робота... Писати дешеві бульварні романи для жінок.

Ох, я пишу їх багато. Щомісяця виходить мій новий «шедевр», а іноді й кілька: «Вона — пристрасна жінка, він — красень, майже як Джеймс Бонд. Вони закохуються один в одного і так далі». Це може бути курортний роман, любовний трикутник або випадкова зустріч, але пристрасті в них повинно бути багато! Чим більше — тим краще. Жінки це люблять. Саме пристрасті нам усім не вистачає в житті. Ось і шукають вони її в дешевих історіях, котрі написані як під копірку.

Хіба це робота? Але книжки продаються онлайн, іноді навіть друкуються, якийсь дохід вони мені приносять. Так, цього мало, але що вдієш. Як кажуть, таке життя, й іншого нам не дано.

Я за своєю натурою мрійник. Але ви не подумайте, що я вірю в те, ніби все може бути добре, що казкові герої всіх врятують і ми всі неодмінно будемо щасливі. Ні, ми всі помремо — це факт! Цей світ несправедливий, а мрії не відповідають дійсності. Нічого гарного не відбудеться, не буде щасливого кінця в наших історіях, а життя буде бити нас так, ніби ми зробили стільки зла, скільки не може осягнути людський розум.

Я з тих мрійників, котрі ховаються від реальності у своїх фантазіях. Там все йде своїм простим шляхом, а головне — доля не готує тобі пастку на кожному кроці. Ти навіть можеш ризикнути всім, і в тебе все може вийти. Тож я мрійник — мрійник, котрий, як останній боягуз, використовує свої мрії, щоб заховатись від дійсності й болючої реальності.

Я письменник! Ух, як це звучить. Ні, я жартую, я не письменник. Я продавець мрій для таких, як я, — для тих, хто намагається втекти від гнітючого тиску реального життя. Ви навіть не уявляєте, як багато жінок відчувають себе самотніми, незрозумілими, а іноді вони й самі не знають, чого хочуть. Точніше знають, але не наважуються це сказати. Ці жінки можуть мати білий будиночок із парканом, золотистого ретривера, купу дітлахів, але в їхніх душах такий смуток, котрий неможливо осягнути, — смуток, більший за всесвіт. Справжня чорна діра.

І ось тут з’являюсь я зі словами: «Тримайте трішки мрій! Тут красень забирає чарівну жінку на свій острів, і вони щасливі. А тут вона у відчаї зустрічає нарешті своє справжнє кохання. Подивіться, тут важкий вибір: чи цей, чи цей, але кого б вона не обрала — неодмінно буде щаслива». У цих світах їхні сірі душі наповнюються фарбами й відчуттями, яких їм не вистачає в реальному житті. Отже, я продавець мрій.

Звісно, я знаю, що нічого подібного не існує і це лише моя фантазія. Це те, що вони хочуть бачити, і я знаю, що такого трапитися в житті не може. Але як же я помилявся! Саме це і трапилось зі мною. Життя дійсно б’є нас щосекунди. Я не знаю, де і коли я наробив стільки біди, але ось я, після всього, що зі мною сталося, сиджу посеред кімнати з келихом дешевого вина. Я дивлюсь у вікно, де дощ змиває останні спогади, і намагаюсь залишити їхню тінь на папері. А навколо лише барабанний марш свинцевих крапель по склу та важкий подих самотності.

Насправді я не завжди був самотній. Я був одружений багато років. Але знаєте, іноді в житті двох людей настає момент, коли вони щось втрачають, якийсь зв’язок. Щось невидиме, те, що людей об’єднувало, те, що змушувало їхні серця битися частіше, очі — палати, а волосся на шкірі — ставати наелектризованим. Чув, деякі експерти називають це коханням. Я не знаю, що це, я не експерт, але це особливе відчуття, і ти його ні з чим не сплутаєш. Як не сплутаєш і те, коли воно зникає.

А найгірше в цій ситуації — коли воно зникає у когось одного. Так сталося і зі мною. Моя дружина втратила цей зв’язок. Її серце більше не прискорювалось, а думки стали повільнішими й холодними. І ніби все було гарно, але водночас здавалось якимось прісним, штучним і неживим. Ніби я жив у вакуумі. Я намагався щось змінити в нашому житті, я чекав, думаючи: може, це такий період? Потім намагався додати в наше життя трохи романтики, намагався бути теплим, бути поруч, але нічого не працювало. Її очі згасли, її поцілунки були холодними, а її обійми — важкими. Наше життя перетворилось на формальність: «Доброго ранку! Як пройшов день? Чи будеш вечеряти? На добраніч». Ми кожен жили своє власне життя.

Я тоді працював журналістом у великій газеті. Тож зранку я йшов на роботу, вона теж йшла; я повертався, вона теж. Далі ми сідали кожен у свій кут і займались справами. Потім вечеря — теж формальність. Так прийнято: коли люди живуть разом, вони й вечеряють разом. Потім прийняти душ і лягати в ліжко. Ліжко теж було формальністю. Бо як пояснити... Це місце, де люди традиційно сплять, а коли вони живуть разом, то й сплять на одному ліжку. Я читав книгу перед сном (це завжди мене трохи відволікало і допомагало заснути), а вона відверталась і засинала. А потім наставав новий день, і все починалось знову.

Ви коли-небудь отримували корпоративні листи від колег? Від них просто тхне формальністю: