Продавець ілюзій

Ти був найдорожчою ілюзією в моєму житті. Акцією, у яку я вклала все, що мала: безцінний час, нескінченний потік думок, усі свої живі почуття. Я не просто не бачила правди — я відмовлялася дивитися в її бік. Моя психіка, як досвідчений, але заляканий брокер, просто не хотіла визнавати дефолт, не хотіла списувати цю колосальну інвестицію як чистий, безповоротний збиток.

Мені 46. Це вік, коли за плечима вже не просто роки, а багаж. У мене є досвід, є важкі обов'язки, є відповідальність за інших. Але парадокс у тому, що попри всі шрами, я зберегла в собі майже дитячу, сліпу віру в людяність і чесність — ті чесноти, які я так рідко зустрічала у чоловіків.

Я не втратила віру в те, що десь існує гідна людина. Ні. Я просто втомилася її шукати, знаючи, наскільки це виснажлива праця — просіювати тонни піску заради однієї крупинки золота. Через цю втому я дозволяла приходити у своє життя тим, хто не дотягував. Я впускала чоловіків, чий зріст був замалий для моїх моральних планок: не надто вірних, не зовсім чесних, зовсім не відповідальних. Я свідомо погоджувалася на сурогат, а потім, з болем, ховала ці ілюзії у своїй душі, перетворюючи серце на цвинтар нездійснених надій.

Цей останній рік був схожий на божевільну карусель — найдраматичніший і найщасливіший водночас. І ти... Ти став апогеєм цього театру. Продавець ілюзій. Ось хто ти є. Ти майстерно торгував повітрям, переслідуючи лише власну вигоду. Ти примудрився стати для мене і великим коханням, і холоднокровним вбивцею одночасно. Ти вбивав мене повільно, годуючи отрутою надій.

Але сьогодні я зупиняюся. Я починаю розбирати цю мозаїку, відділяючи зерна від полови, ілюзію від реальності. Я дивлюся на цей вітраж нашого року і виймаю скельця одне за одним. Ось це яскраве, червоне, гаряче скло — це моя пристрасть. Це я палала, це я наповнювала простір життям. Це належало мені, а не тобі. А ось це тьмяне, сіре, з гострими краями — це твій прагматизм. Це той камінь, об який розбивалася моя хвиля.

Я забираю своє: свою здатність любити, свою віру, свою силу. А тобі залишаю твоє: твій розрахунок, твою вигоду і твою порожнечу. Магазин зачинено. Я більше нічого не купую.

Ти досяг, чого хотів? Адже майже п'ять місяців ти методично зводив мене з розуму. Я ламала голову, намагаючись скласти цей пазл: як один і той самий чоловік може ввечері бути пристрасним і ніжним, а вранці перетворюватися на їдкого циніка, на вилупка, що кидає слова-ножі просто в серце? Я аналізувала, я шукала виправдання, я зціплювала зуби, щоб не грюкнути дверима і не піти назавжди. Я давала шанс. Не тобі — нам.

У січні ти знайшов привід попрощатися. Це було швидко, холодно і без пояснень — наче хірург відрізав непотрібний шматок плоті. Лише через місяць я почула цю жалюгідну сповідь: «Я не кохаю тебе… я взагалі не знаю, чи здатен любити». Боже, яка дешева драма! Яка нісенітниця! Цей спектакль про «скалічену душу» був розіграний лише для одного — щоб позбутися мене з «чистим» сумлінням.

Але потім у тебе виник план. Геніальний у своїй прагматичності план: використати мене знову. Тобі потрібно було їхати в Ізраїль, і ти згадав про мене — ідеальну доглядальницю для твого пса. І я погодилася. Ми планували цей місяць, ми знову займалися коханням, і наші зустрічі, хоч і не були ідеальними, здавалися сповненими тепла. Я знову повірила в ілюзію.

Та фінал виявився фарсом. Моя подруга надіслала не ті вітаміни для тебе. Вдумайся в це: не ті вітаміни. Цього дріб'язкового, сміховинного приводу тобі вистачило, щоб перекреслити все. Ти знову кинув мене. Миттєво. Безповоротно. Ти просто викреслив мене зі списку живих. Я навіть не намагалася нічого з'ясувати. Я мовчки замовила інші вітаміни, бо я — відповідальна людина, на відміну від тебе.

Але ж справа не у вітамінах, правда? Справа не в помилці подруги і не в ізраїльській поїздці. Справа в моїй цінності для тебе. Вірніше, у її відсутності. Бо коли людину цінують, помилка з пігулками — це просто привід посміятися. А коли людину використовують — це зручний привід її викинути.

Березень 13-го. Ти робиш хід конем — раптово пишеш заповіт. Усе майно, усі гроші — мені у разі твоєї смерті. Я була приголомшена цим жестом, сприйнявши його за найвищий ступінь довіри. Але тепер я бачу чорнило наскрізь. Це був лише папір. Вексель на мою покірність. Ти не збирався помирати, ти збирався володіти. Ти купував мою відданість майбутньою, примарною спадщиною.

А потім, 18-го березня, помирає твій батько. І ти... ти скасовуєш поїздку. Не тому, що горе прибило тебе до землі, а тому, що ти, раб своїх схем, просто не вмієш діяти спонтанно. Твій сценарій зламався, і ти завмер.

Про все це я дізналася лише у квітні. Тоді, коли моє тіло відмовилося обслуговувати цей стрес. Посттравматична гіпертонія звалила мене з ніг. Я не могла підняти голову з подушки, світ кружляв навколо мене, як шалена карусель, у якій я застрягла. У цьому тумані болю я зробила останній жест турботи — відіслала тобі ті кляті, вже правильні вітаміни, і написала: «Будь щасливим». Я ставила крапку.

Я знайшла в собі сили повстати з ліжка. Я почала відновлювати себе по шматочках: щоденні вправи, повітря, тиша. До кінця травня я вперше за довгий час відчула, що жива, що моє серце б'ється для мене, а не для твоїх примх.

І саме в цю мить, як хижак, що відчуває рух жертви, ти з'явився знову. Тобі раптом знадобилася моя допомога. Не я, ні. Тобі потрібен був мій талант, моє слово, моє вміння огранювати твої думки. Ти просив відредагувати новели. І я... я погодилася. Бо моя любов до тебе все ще була більшою за інстинкт самозбереження. Більшою за мене саму.

Ми зустрілися наприкінці червня. Я принесла тобі подарунок — збірку твоїх новел, яку я з любов’ю переклала, з передмовою, де я оспівувала твій безумовний талант. Я написала правду про твій дар письменника, ігноруючи правду про твій «дар» людини. Ми кохалися до ранку. Але в темряві кімнати я відчула: поруч зі мною хтось чужий. Ти змінився. Або ж нарешті зняв останню маску. Це було липке бажання утримати мене на гачку, але не відмовляти собі ні в чому. Ти спокійно, буденно сказав, що житимеш з іншою жінкою, поки я буду у Фінляндії.