У неділю Орися відчиняла крамницю о 10 ранку, тому вона вирішила перед роботою купити собі вишневого штрудля до кави. Причепурена, як до церкви, з красиво вкладеним волоссям, Орися цілеспрямовано прямувала до відомого супермаркету. Як завше - у магазині було дуже людно і гамірно. Жінка взяла собі хрусткого штрудля, щедро посипаного цукровою пудрою і вирішила поцікавитися, чи є щось смачне у м’ясному відділі. Роздивляючись навколо та спостерігаючи за метушнею відвідувачів, Орися раптом помітила свою улюблену картину просто у себе на головою, в оточенні запашних сардельок та ковбас. Картина висіла у повітрі на тонких сталевих тросах та легенько погойдувалася. Обличчя малюка вже не виглядало таким сердитим і його хитрі очі, наче Джокондині, невпинно слідкували за довгими рядами висячих ковбас, усіляких апетитних копчених шинок та кавальців сала. Орися завмерла від несподіванки, зрозумівши нарешті навіщо Петро купив картину. Замилувавшись на мить повітряними бузьками і легковажними єдинорогами, Орися помітила Оксану та випадково зустрілась з нею поглядом. Жінки посміхнулися одна одній. Орися незчулася, як підняла руку і привітно помахала продавчині ковбас.
Наближаючись до крамниці продавчиня картин побачила Тараса, який вже стовбичив біля галереї вочевидь чекаючи на неї. « Дідько, вже й кави не вдасться спокійно випити», - подумала вона роздратовано. В руці чоловік тримав скручений аркуш паперу. Орися підійшла до Тараса та сердито привіталася.
- Привіт, Орисю, - несміливо відповів художник. Це тобі, - похапцем додав він, і швидко тицьнув їй до рук аркуша. Здивована жінка обережно розгорнула папір. У різких штрихах сірого графіту, що м’яко лягли на білий аркуш, впізнала себе п‘ятнадцятирічну. Вона читала книгу, підперши рукою підборіддя, з зосередженим виразом обличчя та закусивши нижню губу. Орисі несподівано перехопило подих від неймовірного хвилювання, солодких здогадок, щемливих спогадів: вона вхопила малюнок обома руками, уважно його роздивляючись, геть забувши про невідмиті сліди чорної фарби на своїх пальцях.