Сила мистецтва

Оксана, вбрана у довге, вільне плаття кольору листя зеленого латаття, відчинила двері, тримаючи в одній руці велику картоплину, а у іншій довгого ножа. 

- Трясця!, - розсміявся Петро, - гарно ти коханця зустрічаєш! Оксана, надавши обличчю грізного зверхнього вигляду, ножем вказала Петру, щоб заходив до хати. “Я тут тобі подарунок приніс“, - сказав чоловік, заносячи до кімнати великого пакунка. “Це що?“- зі здивуванням спитала вона, вправно знімаючи шкіру з картоплі. Петро поставив картину на підлогу у вітальні, сперши її до стіни, та обережно розгорнув папір. Звільнений малюк злісно витріщився на Оксану, жадібно присягаючи до неї свої куці товстенькі ручки. Їй навіть здалося, що в бузку весело заіржали єдинороги. Оксана відклала ножа та недочищену картоплю і вперла руки в боки та спочатку беззвучно, а потім вже вголос зареготала.

- Психоделічно так. Зеленюкова робота? , - відсміялася нарешті вона.

- Ага, - сказав Петро, -  «Радість материнства» називається. Орися посеред крамниці виставила, як найкращу роботу. 

- Я б назвала «Післяродова депресія», - хмикнула Оксана, дивлячись на картину. 

- От тому я й купив її для тебе, - задоволено сказав Петро, підморгуючи жінці, щоб ти дала свою експертну оцінку. 

- В тебе вишуканий смак, як і в Орисі, - пустила вона шпильку, але я мушу визнати, що він гарно добирає кольори і має чудову техніку малювання, - додала вона. 

- А він дійсно виглядає зловісним?, - спитав Петро, уважно розглядаючи полотно.

- Хто?- Оксана здивовано підняла очі на Петра. 

- Та малюк, - відповів Петро, усміхаючись. 

- Голодні немовлята виглядають зловісно, - пожартувала Оксана, обійнявши чоловіка за шию обома руками. 

- А бузько регоче, - продовжував Петро, обіймаючи її за талію. 

- Ахахаха, - дзвінко розсміялася вона, - а якими ти бачиш цих єдинорогів?, - грайливо запитала вона, повільно цілуючи чоловіка у губи. 

- Задоволеними, бо вони щойно кохалися у бузку, - розсміявся Петро, опускаючись на підлогу поряд з полотном. 

- А правду Орися казала, - прошепотіла йому жінка на вухо, зручно вмостившись на його колінах.  Ця картина робить людей щасливими. Пара знову весело розсміялася, цілуючись та похапцем звільняючись від одягу. Єдинороги вдоволено знов заіржали, а бузько зрозумів, що без роботи не залишиться. 

Оксана ніжно попрощалася з Петром, домовившись про зустріч наступного дня. Вона ще роздумувала деяку мить, дивлячись на годинника, що показував о пів на десяту, але однаково вирішила подзвонити. 

- Доброго вечора, - почала вона нерішуче, - вибач, що турбую так пізно та маю до тебе велечезне прохання.

- Привіт, Оксано, - відгукнувся низький чоловічий голос, - щось трапилось? - Зтурбований голос належав Володимиру Крамарчуку відомому своїми неперевершеними ковбасами та сітками районних супермаркетів «Світ Крамарчука». 

- Все гаразд, - заспокоїла його Оксана.  Ще раз вибач за пізній дзвінок, але в мене є чудовий подарунок для твого супермаркету. 

- Справді? - здивувався власник ковбасних смаколиків, - і що ж це?

- Картина Зеленюка, «Радість материнства», - відповіла Оксана. 

- Ого! Та він ж у столиці тепер. Справжня знаменитість! До нас у село вже й дорогу забув, - голос Крамарчука зазвучав докірливо.Оксана, вловивши нотки образи у голосі однокласника, почала обережно розповідати про те, яке велике значення має вплив мистецтва на людей, про їх з батьком проєкт, що мав на меті познайомити людей з роботами місцевих талановитих митців, про емоції та почуття, які викликають художні роботи. Вона говорила пристрасно та переконливо, але у телефоні панувала пронизлива тиша. Нарешті Оксана запитала, - 

- Володю, ти ще тут?  Я думаю, що людям буде приємно і твоєю ковбасою поласувати, і на Зеленюкові роботи подивитися. Це ж вдалий маркетинговий хід, - нарешті закінчила вона свою палку промову. 

- Я тут, - відгукнувся телефон бадьорим Крамарчуковим голосом. Добре, - погодився він, - ти мене переконала.  Завтра заберу картину і зробимо твою інсталяцію. 

- Дякую, Володю. Надобраніч. - попрощалася Оксана та від‘єдналася.