Мініатюра 4: “Кроки у незнаний світ”

Віктор лежав у своїй колисці, обгорнутий пелюшками, які здавалися йому затишними, але водночас тиснули, як темрява уночі. Мати з лагідним голосом повторювала його ім'я і хоча щось у цьому звучало знайомо, його думки губилися у безкрайніх хвилях нових відчуттів. У перші пів року, коли він сидів у колисці, довгі години проходили в коливаннях, які піднімали його до неба і опускали назад до землі. Лише бабусин спокійний голос, що звучав над ним, заповнював тишу, коли мати зайнята домашніми справами.

— Вікторчику, ти мій маленький! — зазвучало ніжно. Віктор починав тремтіти від неспокою, коли колиска розгойдувалася. Його перші спроби зосередитися на нових звуках або яскравих кольорах швидко закінчувалися плачем, коли мати або бабуся не були поруч.

— Чого ти плачеш, маленький? — шепотіла бабуся, намагаючись заспокоїти його. — Ти ж мій хороший! Нехай колиска колише, ти не бійся!

З часом колиска стала йому знайомим місцем, але навіть у цю пору все ще залишалося щось дивне й невідоме. Ось він уже встає на свої перші кроки. Віктор, малюк, з враженням дивився на світ, що відкривався перед ним. Його ноги зводилися у стійку і зупинившись на мить, він відчув легкий трепет радості. Крок вперед.

Падіння. Підлога знову зустріла його, але його крихітне тіло не залишало вибору.

— Ой, мій зайчику! — почувся голос матері, яка підхопила його на руки. — Все гаразд, маленький! Ти ж сміливий, спробуй знову!

Віктор усміхнувся, почувши її заспокійливий тон. Хоча біль у коліні пече, він відчував, що не самотній і маленький азарт знову заполоняв його.

— Я йду! — намагався сказати він, але замість цього виділив лише несміливе "Ма...".

— Що?! — вигукнула мати, обіймаючи його міцніше. — Ти сказав "мама"! О, мій маленький, ти такий розумний!

Віктор не розумів, чому жінки радіють, чому бабуся затанцювала, коли почула його слова, та знову й знову вимовляла "мама". Він просто відчував, що сталося щось важливе і тому посмішка не покидала його обличчя.

Не встигнувши усвідомити, як швидко летить час, він одного разу, спостерігаючи за матір'ю, що пекла хліб, вирішив допомогти. Мука! Це просто біла мʼяка іграшка і йому захотілося доторкнутися до неї.

Віктор смикнув за пакет і раптом він наповнив кухню білими пухнастими хмарами. Мати зупинилася, глибоко вдихнувши, перш ніж повернутися до нього.

— Віктор, що ти накоїв? — запитала вона, намагаючись приховати посмішку за хвилею роздратування.

Віктор, оглядаючи своє творіння, зрозумів, що щось не так. Кухня перетворилася на поле вкрите мукою. Сльози покотилися по його щоках.

— Не плач, малий! — сказала мати, схилившись до нього. — Я знаю, це було весело, але тепер мені потрібно прибрати результат твоєї цікавості.

Віктор намагався зрозуміти, чому світ такий складний. Чому так важко було просто радіти? У той момент, коли сльози висихали, він вже мріяв про нові пригоди, нові кроки, нові слова, які відкриють йому ще більше таємниць.

Котик, чорний з білими плямами, завжди втікав від Віктора, коли той намагався погладити його, особливо за хвоста. Сьогодні він не встиг — лапа з'явилася з нізвідки і Віктор відчув легке по дряпання на руці.

— Ой! — вигукнув він, піднявши руку до обличчя.

— Не бійся, мій зайчику, — спокійно промовила мати, що сиділа неподалік з книжкою у руках. — Кіт просто хоче, щоб ти був обережніше. Зараз полікуємо подряпину і все буде гаразд,  —  замазуючи подряпину, пекучою зеленою рідиною, з маленької пляшечки.

Віктор усміхнувся, повертаючись до своєї улюбленої іграшки — кубиків, з яких він будував піраміди.

— Я алхітектол! — оголосив він, ставлячи останній кубик на верхівку.

— Ой, майбутній будівельник! — жартувала бабуся, спостерігаючи за його роботою.

— Ні-ні, не будівельник, а архітектор, — поправила її мати, усміхаючись. — Віктор створює нові світи.

А Віктор, гордий від компліментів, далі грався з кубиками, створюючи все нові конструкції. Його цікавість до конструкторів завжди давала матері можливість бути вільною. Він спостерігав, як мати гортає книжки, щось записує у зошиті, а потім стукає по новому пристрою на столі, який згодом він дізнається називається ноутбуком.

— Ти що, пишеш казки? — запитав він одного разу, дивлячись, як її пальці швидко бігають по клавіатурі.

— Так, пишу, — відповіла вона, не відриваючи погляду. — Казки для тебе.

На ніч мати читала йому казки і Віктор вкладався в м’яке ліжечко з посмішкою на обличчі. Ігри у конструктор та цікавий світ казок розвивали його уяву, наповнюючи новими враженнями.

Коли настав час відвідати бабусю, Віктор обрав момент, аби поставити свої численні запитання.

— Бабусю, чому листя зелене? Чому квіти ростуть? Чи можуть рослини розмовляти? — його питань не було кінця.

Бабуся терпляче відповідала на кожне з них, іноді сміючись.

— Листя зелене, бо там є хлорофіл, мій зайчику, — пояснювала вона. — А квіти ростуть, бо хочуть показати нам свою красу.

Але одного разу, коли Віктор намагався допомогти бабусі, він наївно вирішив принести банку з медом. Вона вислизнула з рук і глухий тріск розбив тишу кімнати.

— Ой-ой! — закричала бабуся, а Віктор, злякавшись, почав плакати.

— Не плач, Вікторе! — заспокоїла його мати, яка вже була поруч. — Він просто хотів допомогти, бабусю.

Бабуся, хоч і з легкою гіркотою на обличчі, почала прибирати розбиту банку, коли мати нахилилася до Віктора.

— Давай, разом допоможемо бабусі. Спочатку зберемо шматочки, а потім — приберемо.

Матір почала збирати скло, а Віктор тримав пакет куди скидувались шматки розбитої банки.

— Ми його розігріємо, — сказала мати, збираючи мед ложкою у велику тарілку. — Процідимо і все буде добре.

Бабуся кивнула, але Віктор не зовсім розумів, чому всі радіють після прикрого інциденту. Лише те, що всі були разом, наповнювало його серце теплом, а його дитяча допитливість ніколи не покидала його.