Мініатюра 3: “У світі мрій”

Наче калейдоскоп кольорів у тунелі, в який Віктора стрімко затягувало, його свідомість закружляла, відчуваючи, як безмежні відтінки сплітаються в дивну гру. Раптово все стало яскраво-білим, як безкрайні простори нової реальності, де він народжувався знову. Час і простір злилися в одне, а реальність навколо нього почала формуватися, як глина під руками майстра.

Якісь дуже великі руки підхопили його за голову і в ту ж мить він відчув різкий біль у легенях, немов щось нове пробивалося крізь його тіло. Віктор закричав і цей звук був чутний, як гучний дзвін у тиші. Він ковтнув повітря, наповнюючи легені радістю і болем одночасно і знову видихнув крик. Це було народження — непросте, але таке бажане.

З усіх сторін його оточували звуки: глухі удари, тихий шепіт, поривчасті голоси, що плуталися, створюючи симфонію нового життя. Віктор усвідомлював себе ще не повністю — він був тільки вразливим тілом, яке щойно прийшло у цей світ, але в той самий час щось глибше всередині нього рвалося на свободу.

Кожен новий вдих приносив свіжість, як перші промені сонця, що пробиваються крізь хмари, а на шкірі відчував легкий дотик, ніби це були не просто руки, а щось більше — ніжність і любов, які він ніколи раніше не відчував. Хтось турбувався про нього, дбайливо підправляючи його, даруючи йому тепло. Цей відчуття вбивало страх, сплітаючи з ним нитки довіри.

Але у цій безтурботній красі новонародженого світу глибоко в його свідомості закарбувалися емоції, які ніби натягнуті, як струни на інструменті. Він відчував якесь притягальне жадання, потребу в розумінні, у зв'язку з цим світом. Коли його поклали на груди матері, відчуття її тепла дало Віктору сил, але радість була перемішана з невідомим страхом.

А що буде далі? Чи буде йому добре? Чи зможе він отримати те, чого прагне, у світі, де навіть народження стало частиною великого механізму? Руки матері, які ніжно обіймали його, ставали своєрідним затишком, але Віктор відчував, що під поверхнею цієї ласки прихована тінь, від якої важко втекти.

Протягом перших хвилин у новому житті Віктор став свідком того, як відбуваються прості, але неймовірні речі: мати посміхається, сміх навколо, звуки пульсу, які наче мелодія для його нового серця. Кожен момент зливався в один великий потік, в якому він плавно потопав. Це було життя — на перший погляд, таке просте, але водночас повне таємниць.

Та вже відчуваючи, що саме життя є чимось більше, ніж просто біологічні процеси, він почав зрозуміти: його нове "я" отримало можливість бути частиною чогось великого, важливого, що могло перевернути все на нову хвилю. І так, поступово, м'яко, Віктор поринув у цей світ, готовий досліджувати, любити, жити, не підозрюючи про те, що знову стане енергетичним донором у своїй старій реальності.

З кожним подихом і поступовим проваленням у сон Віктор дедалі більше віддалявся від примарного спогаду про своє минуле життя. Він уже не міг пригадати нічого конкретного, лише розмиті обриси чогось значного й важливого залишалися десь на краю свідомості. Водночас тіло вперто нагадувало про себе новими відчуттями: час від часу піднімалася невгамовна хвиля голоду, яка перепліталася з дискомфортом нижче живота. Ось холодне, рідке відчуття обіймає шкіру, змушуючи його інстинктивно скрутитися, але згодом повертається лагідне тепло та солодкий смак, коли мати обережно прикладає його до себе. Материнське молоко, тепле й густе, розтікалося по його тілу, приносячи затишок і задоволення.

Спершу, голоси навколо були приглушеними, неначе крізь товсту завісу. Та згодом вони стали чіткішими, ніжнішими. Йому було ще складно зрозуміти їх значення, але ритм, м’якість і тепло цих звуків викликали глибоке відчуття спокою і любові. Віктор почав розрізняти лагідний, заспокійливий голос матері, яка схилялася до нього, шепочучи прості, але такі значущі слова:

— "Мій маленький, який же ти гарненький… Такий міцний і здоровий… Все буде добре, моя радість…"

Він не розумів слів, але їх м’якість, інтонації, ритм і те, як вони ніжно огортали його — усе це змушувало його почуватися вдома, серед чогось настільки рідного й важливого, що це проникало у саму глибину його новонародженої душі. Віктор відчував, як тривога розсіюється, коли чує ці голоси. Вони ставали ніби дороговказами, які наповнювали його нову свідомість радістю і спокоєм.

Нарешті, пелена, що затягувала його зір, почала поступово сповзати. Світ розпливався, але згодом перед очима стали з’являтися чіткі обриси. Спершу це були світлі плями й тіні, які невпевнено переливалися перед його обличчям, потім — розмиті контури того, що він дізнається пізніше як обличчя. І ось одного разу, коли знову піднесли його до теплих грудей, він зміг побачити її, свою матір: ніжний овал обличчя, очі, які випромінювали тепло і незримий світ, що дарував життя.

Вона схилилася до нього, гладячи по ніжній шкірі на ручці, шепотіла:

— "Маленький мій, життя моє… Ти тільки мій, рідненький. Я обіцяю, що завжди буду поруч. Завжди…"

І від цих слів, які вливалися в його ще недосвідчену душу, Віктор відчув, як народжується нова частина його "нового життя", частина, яка знала лише тепло й затишок, лише любов і безпеку. Неначе простий крик, що оголосив його прихід у цей світ, він несподівано відчув, як у ньому зароджується відлуння цієї любові і десь глибоко всередині визрівав непомітний ще зв'язок із цим світом.

У цьому новому світі, він був лише новонародженою дитиною, але вже був частиною чогось більшого, чогось, що пов’язувало його з цим світом так само тісно, як мати, яка тримала його на руках. І, можливо, саме це давало йому незримий ключ до майбутніх шляхів і пошуків, яких він ще навіть не міг уявити.