РОЗДІЛ 6. ШАНТАЖ

Звук зачинення важких залізних воріт на виїзді з цеху пролунав подібним до грому. Відлуння відбилося від розбитих скляних склепінь «Ремдизеля», розсипавшись на дрібний, лякаючий передзвін.

— У нас є не більше трьох хвилин, поки Джуліан дістанеться до свого «Порше» й перевірить сервери, — мовила Мія. Вона вже не дивилася на екран смартфона. Її дихання було частим, але в рухах з’явилася звірина, концентрована зібраність. — Якщо вони заблокують виїзд через Електриків, ми потрапимо в мішок. Звідси немає інших виходів для машин.

— Для машин немає, — сказав Алекс, застібаючи замок на ремені камери й перевіряючи, чи щільно прилягає флешка у внутрішній кишені. — Але вони чекають, що ми поїдемо на авто.

Він схопив її за рукав шкірянки й потягнув не до головних воріт, де зникали тіні охорони Ковальчука, а вглиб напівтемного цеху — до заіржавілих залізничних колій, якими за радянських часів подавали вагони з дизельними двигунами.

Темрява тут була настільки щільною, що її можна було відчути на дотик. Повітря смерділо соляркою, мазутом і трухлявою деревиною шпал. Позаду, у районі фасадного входу, спалахнули потужні промені тактичних ліхтарів. Пролунали крики:

— Сука, вона збрехала! Ніякого таймера немає! Заблокувати шлагбаум! Перевірити магістраль!

— Шукайте їх усередині! Вони не могли піти далеко!

Пролунав перший постріл. Куля вибила цілий фонтан іскор із залізного балочного перекриття прямо над їхніми головами. Металевий свист змусив Мій присісти, але Алекс міцно тримав її за долоню, не даючи зупинитися.

Вони вискочили крізь вузький технологічний лаз у задній стіні цеху. Перед ними відкрився панорамний вид на темний, розлитий Дніпро. Тут, на самому краю Рибальського півострова, вітер лютував із особливою силою, зриваючи з хвиль холодну піну й кидаючи її в обличчя.

Праворуч у тумані вимальовувалися похилі конструкції старого залізничного мосту — поіржавілого, напіврозібраного велетня, яким вже понад двадцять років не ходили потяги.

— На міст? Ти божевільний?! — задихаючись, вигукнула Мія, коли вітер ударив їй у груди. — Там немає настилу, лише відкриті шпали й прірва!

— Це єдиний шлях на Поділ, який вони не зможуть перекрити машинами, — відрізав Алекс. — Дивись під ноги й не зупиняйся. Якщо впадеш — з цієї води зараз не випливе ніхто.

Вони задрапалися на крутий насип, вкритий мокрим шлаком та іржавим металобрухтом. За спиною лунали вищання шин — «Porsche Cayenne» Джуліана й два чорних позашляховики супроводу з розгону розверталися на майданчику перед «Ремдизелем», освітлюючи прожекторами стіни й територію довкола.

Алекс першим ступив на залізничний міст.

Під ногами була лише порожнеча й чорна, вирушаюча вода Дніпра за двадцять метрів знизу. Мокрі від дощу дерева шпал ковзали під гумовими підошвами. Кожен крок вимагав граничної концентрації: один хибний рух — і ти летиш у крижану течію між бетонними опорами.

Він ішов першим, міцно стискаючи пальці Мії. Його серце калатало в ребрах як божевільний поршень, але в голові панувала абсолютна, майже хірургічна ясність. Паніка зникла. Залишився лише рефлекс виживання.

За спиною, на території заводу, пролунали нові черги. Ліхтарі амбалів Ковальчука нишпорили по узбережжю.

— Вони на мосту! — пролунав дикий крик ззаду. — Давай сюди!

Спалахнули прожектори одного з позашляховиків, вирізавши із пітьми дві самотні фігури, що рухалися залізничною мереживною конструкцією над водою.

— Присядь! — рявкнув Алекс, закриваючи Мію собою й ховаючись за масивний залізний пілон мосту.

Кулі влучили в металеву ферму. Звук був таким, ніби по порожній залізній бочці гатили кувалдою. Дзенькіт рикошетів відбивався від води.

— У них немає тепловізорів, — швидко сказав Алекс, оглядаючи відстань до Подільського берега. Лишалося близько ста метрів. — Вони бояться іти на міст у темряві. Будемо бігти від пілона до пілона.

Він підхопив Мію під лікоть, і вони зробили останній, найнебезпечніший кидок. Під ними проносилися тіні темних барж, мокра сталь вищала під черевиками. За хвилину, яка здалася обом вічністю, металева конструкція мосту вперлася в бетонний укіс Набережно-Хрещатицької вулиці.

Вони перемахнули через заіржавіле огородження й звалилися в мокру траву технічної зони під Гаванським мостом.

Тут панувала відносна тиша. Чути було лише віддалений гул автомобілів з боку Набережно-Лугової.

Мія впала на коліна, важко задихаючись. Її шкірянка була вимазана іржею й мокрим брудом, пасма волосся вибилися з вузла й прилипли до блідого обличчя. Вона дрижала — чи то від мокрого холоду, чи то від запізнілого викиду адреналіну.

Алекс опустився поруч із нею на один закривавлений саднами лікоть. Він зняв із шиї камеру, швидко перевірив об'єктив. Оптика була ціла. Індикатор карти пам'яті миготів зеленим: запис розмови з Джуліаном збережено.

— Ти... ти справді божевільний, — витиснула Мія, піднімаючи на нього очі. У них більше не було гри. Лише шок і дика, первісна подив. — Ти міг загинути через мене.

— Я трохи не загинув ще сорок днів тому, коли ти пішла, — тихо відповів Алекс, витягуючи з кишені пом'яту пачку сигарет. Останній тютюн намок, але одна сигарета в центрі виявилася відносно сухою. Він запалив її з третього клацання дешевої запальнички. — А тепер підводься. Їм знадобиться хвилин десять, щоб об'їхати через Гаванський міст. Нам треба зникнути з вулиць.

Через сорок хвилин вони були на таємній квартирі-притулку.

Це було не його ательє на Подолі й не розкішні апартаменти Печерська. Це була маленька, захаращена студія на другому поверсі напівпокинутого будинку біля Введенського монастиря, яку Алекс орендував через треті особи ще п'ять років тому під фотолабораторію й депо для збереження архівів. Про це місце не знав ніхто — ні редактори, ні друзі, ні навіть Мія під час їхнього спільного життя.