РОЗДІЛ 5. ЗАШИФРОВАНИЙ КАДР

Листопадова ніч над Рибальським півостровом не просто опустилася — вона лягла на промзону важкою, олійного кольору тушею, що пахла іржею, мазутом і застояною водою Дніпра.

Вітер із боку мосту Стрімко стікав по залізобетонних конструкціях незавершеного Подільсько-Воскресенського мостового переходу, видаючи низький, вібруючий гул, схожий на подих велетенського вмираючого звіра. Тут, на межі між живим містом і промисловим кладовищем, Київ здавався зовсім іншим. Жодного глянцевого блиску Печерська, жодного затишку ресторанів Поштової площі. Лише покинуті судноремонтні доки, поіржавілі кістяки барж і напівзруйновані цехи заводу «Ремдизель».

Алекс залишив «Ауді» за пів кілометра звідси, у темному завулку біля електричної підстанції, накривши лобове скло брудною мішковиною. Він рухався пішки, тримаючись тіней біля бетонного паркану з колючим дротом.

Його кроки по мокрому гравію були майже безшумними. Кожна клітина його тіла була натягнута, як струна. Перед тим як вирушити на Рибальський, він зробив те, що мав зробити будь-який досвідчений репортажник, який грає в чужу, смертельно небезпечну гру: зробив повну дубльовану копію флешки APEX на свій захищений SSD, помістив диск у загерметизований пластиковий пакет і загребив його під зсувними плитами старого колектора біля станції «Жовтнева».

Якщо цієї ночі на заводі його вб’ють — дані все одно не зникнуть.

На шиї в Алекса висів Nikon D850 із ширококутним світлосильним об'єктивом 35mm f/1.4. У темряві це була його єдина зброя — інструмент, здатний вихоплювати деталі навіть при розсіяному світлі місяця та поодиноких ліхтарів Гаванського мосту.

Близько дев'ятої п'ятдесяти п'яти він проник на територію «Ремдизеля» крізь пролом у залізобетонній огорожі.

Головний складальний цех вимальовувався в тумані як гігантська готична соборна залу. Скляний дах у багатьох місцях був вибитий, і всередину приміщення монотонно крапала вода, б’ючи по іржавих станинах токарних верстатів і металевих контейнерах. Атмосфера була проникнута пекучим холодом і відлунням дивної, неприродної тиші.

— Міє? — тихо промовив Алекс. Голос відбився від високих склепінь цеху й розпався на декілька згасаючих лун.

Ніхто не відповів. Лише десь нагорі, під стелею, струсонувся від вітру шматок відірваного покрівельного заліза.

Алекс зупинився біля масивної опорної колони, повністю злившись із темрявою. Він підняв камеру, виставив ISO 6400 і повільно провів об'єктивом по периметру цеху. На електронному OLED-дисплеї видошукача темні кути приміщення висвітлилися в цифровому спектрі.

У глибині цеху, біля старого добудовного басейну для катерів, стояла фігура.

Вона не ховалася. Вона сиділа на дерев'яній ящиковій тарі, поклавши ногу на ногу.

Алекс повільно рушив уперед, знявши запобіжник із накамерного спалаху — не для того, щоб знімати, а як останній засіб засліпити ймовірного нападника. Його черевики ступали по битому склу та шматках сухої штукатурки.

— Ти прийшов один, — мовила вона.

Це був її голос. Але цього разу в ньому не було ні холодної відчуженості Печерська, ні штучної ніжності з коридорів Fairmont. У ньому звучала важка, втомлена виснаженість людини, яка тривалий час несе на собі вагу непідйомного вантажу.

Алекс вийшов із тіні колони й зупинився за п'ять метрів від неї.

Мія змінила свій розкішний образ. Жодного білого шовку чи діамантів. Вона була вдягнена у щільну чорну шкіряну куртку-байкерку, темні вузькі джинси й важкі армійські черевики. Її волосся було зібране в суворий, тугий вузол на потилиці. Без професійного макіяжу її обличчя здавалося виснаженим, під очима залягли глибокі тіні, а вилиці стали ще гострішими, ніби витесаними з сухого мармуру.

Але її очі... У цих очах палало те саме небезпечне, розраховане світло.

— Я прийшов один, — сказав Алекс, зупиняючись. Його дихання виривалося з рота сивими клубками пари. — А тепер говори. Без цієї вашої медійної брехні. Без зашифрованих файлів і театральних посмішок. Хто ти така, Міє? І що, чорт забирай, відбувається?

Вона повільно встала з ящика. Її руки були засунуті в кишені куртки. Вона зробила крок до нього, її черевики тихо цокнули по бетону.

— Я та, хто я є, Алексе. Дівчина з Подолу, яку ти знайшов три роки тому на руїнах Зеленого театру. Тільки ти дивився на мене через свої рожеві окуляри «невизнаного генія фотографії», а я завжди дивилася на це місто через об'єктив реальності.

— Реальності?! — Алекс зробив крок назустріч, і в його голосі спалахнула лють, яку він придушував сорок днів. — Твоя реальність — це офшори на Кіпрі?! Це півтора мільйона доларів за те, щоб грати роль утриманки для тупого депутатського синка? Це ТОВ «Апекс Медіа Груп», через яке відмиваються гроші, вкрадені з бюджету міста?! Ти стала частиною того бруду, який ми разом ненавиділи!

Мія не здригнулася. Вона не відвела очей. Вона підійшла так близько, що Алекс міг відчути запах її шкіри — тепер це був не дорогий парфум з Печерська, а запах вологої шкіряної куртки, тютюнового диму й солі.

— Ми ненавиділи? — прошепотіла вона, і в її голосі вперше забриніла сталева отрута. — Ні, Алексе. Це ти ненавидів, сидячи у своїй майстерні й запиваючи власну безпорадність дешевим пивом. Ти думав, що якщо ти намалюєш черговий «сильний» соціальний репортаж про виселення пенсіонерів чи забудову скверу, то місто зупиниться й розплачеться? Ти думав, що світ змінюється від красивих фотографій у бідній газеті?

Вона зробила ще один крок, її груди притиснулися до корпусу камери, що висіла на його грудях.

— Світ змінюється лише тоді, коли ти заходиш у кабінет, де приймаються рішення, піддаєш сумніву їхню силу й ставиш ніж до їхнього горла, — мовила вона. — Роман Ковальчук — не просто брудний політик. Вісім років тому його будівельна компанія «Столиця-Буд» знесла майстерню мого батька на Нижньому Валу. Вони спалили її серед ночі разом із усіма його роботами, з усім його життям. Батько не пережив інсульту через місяць після цього. А міська прокуратура закрила справу за три дні, бо Ковальчук вже тоді володів половиною земельного комітету.