Глава 16. "Він купив тебе..."

Вадим

Якщо вдома в мене все було практично ідеально, то на роботі все ставало не так райдужно. Як я і думав, людей напружувала стан "війни" з більшою фірмою того ж профілю. Ні, вони залишались лояльними, як і раніше, але я бачив, що колектив ставав все похмурішим і напруженішим, вони відчували тиск через той позов. І тим не менш, все одно тримались, за що я був їм дуже вдячний. 

Юристи вже практично розробили нашу стратегію. Авжеж, вони були б більш спокійними, якби я зміг дістати ті відео, але…

Коли робочий день вже закінчився, я спустився на паркінг і пішов до своєї машини, але побачив біля неї того, кого хотів бачити найменше.

— Відійди від моєї машини, — сказав я похмурим тоном.

— Вона куплена на вкрадені в мене гроші, — сказав батько. 

— Я нічого в тебе не крав, — я поклав руку йому на плече. — Відійди по-хорошому, я поспішаю додому. 

 — Нам треба поговорити, — вперся він.

— Нам нема про що говорити, розберемось в суді, — я знов подивився на нього. — Востаннє прошу, відійди. Я не хочу бити літніх людей. 

— Як ти розмовляєш зі своїм батьком? — він підвищив голос. — Свою дружину можеш бити, а зі мною ти маєш говорити ввічливо!

Щойно почув слово "дружина", мене немов струмом вдарило. Одразу ж схопив його за комір і відштовхнув від машини. Себе не стримував і батько полетів прямо на асфальт.

— Якщо скажеш про неї ще хоч слово, я не буду стримуватись, — твердо сказав йому я.

 — Я викликаю поліцію! — закричав він. — Треба зняти побої, я цього так не залишу..

— Ти образив мою дружину! Сам винен! Краще закрий свого рота, якщо не хочеш отримати ще. 

Поки я говорив, батько, все так само сидячи на землі, щось натиснув у своєму телефоні і сказав тремтячим голосом:

 — Алло, це поліція? На мене здійснили напад! 

— Не смійся з мене, який до чорта напад? — хмикнув я. — Це ти образив мою дружину!

 Проте не встиг я договорити, як побачив машину з синьою “мигалкою” на даху, яка наближалася до нас. 

— От якраз поліції розповіси, чому ти здійснив на мене напад, — батько скривився і взявся обома руками за праву ногу. — Здається, ти зламав мені ногу! 

— Ти ніколи ноги не ламав, то навіть не знаєш, як це боляче! Ти б не зміг так спокійно розмовляти, кістковий біль один з найсильніших. Ніхто тобі не повірить, — усміхнувся я.

А тим часом машина зупинилась і з неї вийшов поліцейський:

— Що тут у вас відбувається? 

— Це я вас викликав, — простогнав батько. — Мій син мене побив!

— Він поливав брудом мою дружину! Я його не бив, просто штовхнув! — не погодився я.

— Мені потрібна медична допомога, — не вгавав батько. — Дуже болить нога!

— Добре, — поліцейський кивнув йому. — Буде вам швидка. А ви, — він подивився на мене. — Сідайте в машину і чекайте. Поїдемо у відділок…

— Ти зовсім сказився! — закричав я на батька. — Що в тебе на умі? Що ти замислив? 

 — Це я маю в тебе питати…. — він застогнав. — Ти зрозумів, що не можеш перемогти мене в суді, тому вирішив просто вбити…

— Ти псих! Я тебе ніколи не пробачу! Наблизишся до Маші — я точно тобе вбʼю! 

 — Ви свідок, — звернувся батько до поліцейського. — Він погрожує мене вбити! 

— Розберемось у відділку!  — поліцейський знов дивиться на мене. — Раджу вам тримати язика за зубами, принаймні, знайте, що маєте на це право зараз. Сідайте в машину по-хорошому і поїхали.

— Він сам це почав! — я подивився на батька. — Повір, бумеранг завжди повертається, і до тебе він теж повернеться.

— Я втомився вмовляти, — коп підійшов до мене і заламав мені руку, а потім начепив на неї перший наручник. — Не хочете по-хорошому, буде "по-поганому"...

Марія

Вадим написав, що вже виходить з офісу, і я чекала його вдома з хвилини на хвилину. Але його все не було… Спершу я не тривожилася, думала, що може він кудись заїхав по дорозі, наприклад, вирішив знову купити мені квіти чи замовити їжу в ресторані. Але коли минула ціла година, а потім і дві, я набрала його номер. Йшли довгі гудки, але ніхто не відповідав. Тоді я вже не на жарт занепокоїлася. 

Почала лаяти себе за те, що не попросила у Вадима контактів когось із його співробітників, наприклад, секретарки. Щоб за якоїсь подібної ситуації зв’язатися з його офісом і все з’ясувати. Зрештою через гугл я знайшла робочі номери його фірми, але там ніхто не брав слухавку. І не дивно, адже робочий день давно закінчився. А особистих номерів його підлеглих у мене не було…

Я якраз роздумувала над тим, щоб почати обдзвонювати лікарні (раптом йому стало погано чи він потрапив у аварію), як мій телефон сам задзвонив. Я швидко схопила його, сподіваючись, що це Вадим, але на екрані висвітився незнайомий номер. 

— Алло, — сказала я, — Хто це? 

— Добрий вечір, мене звати Вячеслав, я — адвокат Вадима, — сказав  незнайомий чоловічий голос. — Вадим попросив подзвонити вам, Маріє, і сказати, що з ним все добре.