Глава 14. "Моя провина"

 Вадим

Останні дні на роботі знов повний завал. Ми активно готувались до суду, і часу постійно не вистачало. Вже десь тиждень я приходив додому пізно, а їхав навіть раніше за Машу. Вона почала займатись з інструктором, але мені було сумно від того, що ми стали проводити разом мало часу. Тому сьогодні я вирішив, що все ж прийду додому раніше. Тим паче, сьогодні була субота, і Маша мала бути вдома. Я не попереджав її, що приїду раніше, вирішив зробити сюрприз. Замовив їжу з французького ресторану, яку забрав самовивозом, і приїхав додому. 

Але коли подзвонив у двері, мені не відчинили.

Я порився в портфелі, а потім зрозумів, що навіть ключ вже перестав брати. 

Певно, вона вийшла в магазин, чи ще кудись…

Я повернувся в машину і став чекати на Машу. Вона підʼїхала до будинку аж опів на восьму, хоча сьогодні в консерваторії був вихідний. 

Щойно припаркувалась, одразу пішла до моєї машини.

Я ж вийшов з машини і дивився на свою дружину.

— Ти мене чекаєш? — спитала Маша.

— Ага, — я кивнув. — Виявляється, я вже й ключ не ношу. Не очікував, що тебе не буде…

— Я була на репетиції, — вона виглядала трохи розгубленою. — Вибач, що тобі не сказала, просто думала, що повернуся раніше, ніж ти приїдеш. 

— Не переживай, все добре, ти теж можеш мати свої справи, це правильно, Машо, — я усміхнувся і обійняв її. 

Вона теж усміхнулась у відповідь. 

— Я ж тобі розповідала, що мене відновили у конкурсі, мої одногрупники попросили за мене… То тепер я хочу довести їм, що гідна того, щоб не вилетіти так довго, скільки зможу…. Ну й перш за все хочу довести собі, що я дійсно на щось здатна…

— Ти молодець, — я чмокнув її в губи. — Я знаю, що в тебе все вийде, Машо. 

Чомусь в цю мить я згадав про молодого викладача, про якого вона розповідала. Що як через те, що я став приділяти їй мало уваги, вона знайшла цю увагу в університеті…

 — Без твоєї підтримки, без тих твоїх слів, коли я плакала тоді, я, мабуть, би здалася, і перестала боротися, — сказала вона. — Мабуть, я недаремно зустріла тебе, тепер я можу щодня вчитися в тебе, як бути сильнішою…

— Радий чути, що був корисний, — я усміхнувся. — Ну, тут ще певно зіграли роль твій талант і твої викладачі… Все ж, я на музиці зовсім не знаюсь.

 — Так, Дмитро Вікторович теж мене дуже підтримав, — вона раптом щасливо усміхнулася, і ця усмішка насторожила мене. 

Хотів щось сказати, але прикусив язика. Вона так хотіла цього, хотіла цим займатись. Якщо я скажу щось проти її викладача, скажу, що відчуваю ревнощі(а в тому, що це були ревнощі, я не сумнівався), то вона може здатись просто щоб мені було комфортно, а я цього не хочу.

— Ну, добре, що він справедливий викладач і все зрозумів, — врешті-решт відповів я. 

— Ходімо, я розігрію вечерю, — сказала вона трохи винувато. — Просто через погану погоду їхала дуже повільно, ти ж знаєш, який з мене водій…

— Машо, я тобі вже казав і скажу ще раз, — я зазирнув їй в очі. — Ти не маєш переді мною відчитуватись чи щось подібне. Я не твій батько, ти взагалі вільна людина…

— Але ми ж наче говорили про те, що маємо бути справді подружжям, а не так, як ти казав раніше, — вона запитально поглянула на мене. 

— Я не в тому сенсі, — одразу відповів я. — А в сенсі що я тобі довіряю, ну і ти можеш робити, що хочеш. Не треба виправдовуватись, чому тебе не було вдома.

— Ну, мені незручно, що ти мусив чекати в машині, я мала попередити тебе, що мене не буде вдома…

— Я просто мав брати свої ключі, — я знизав плечима. — В мене ж вони є. Не бери це все в голову, все добре.

 — Добре, що ти не розсердився, — вона усміхнулася. — Все ж, мені з тобою дуже пощастило. 

— Іди сюди, — я обійняв її за талію і пригорнув до себе, поклавши її голову собі на плече.

Все ж, Маша мені ніколи не зрадить, я дійсно довіряю їй. Навіть якщо той викладач буде до неї підкатувати, вона не відповість на його почуття. 

— Я кохаю тебе, Машо.

— Я теж тебе дуже кохаю, — вона підняла голову і поглянула мені в очі.  — Хочу, щоб ми завжди були щасливі, як зараз...

— Сподіваюсь, що будемо, — я усміхнувся. — Постараюсь зробити для цього все…

Марія

Все ж, я відчувала вину перед ним. Бо репетиція затягнулася через те, що Дмитро Вікторович попросив мене залишитися, коли всі розійшлися, і ми ще трохи позаймалися, але вже вдвох. Ні, він не чіплявся до мене, взагалі, здавалося, не проявляв якогось інтересу, як до жінки, і говорили ми переважно про музику, він розповідав про країни, в яких побував, про знайомих музикантів… І я розуміла, що більше за все хочу теж побачити те все на власні очі. Моє нинішнє життя здавалося мені  хоч і благополучнішим, ніж життя з батьком, але все ж ніби чогось не вистачало, якоїсь частинки пазлу, щоб склалася цілісна картина… І я відчувала провину перед Вадимом за ці думки. Адже він і так дав мені дуже багато, він кохав мене… Чому ж я відчуваю незадоволення? Я не могла пояснити конкретно, що мені хотілося б змінити. Може, це була усього лиш ілюзія, з того розряду фантазій, коли дитина хоче зловити сонячного зайчика, який не дається в руки, і засмучується через це? Але якби це був не промінчик світла, а іграшка, навіть дорога і красива, то отримавши її, дитина б побавилася і втратила до неї інтерес. Іноді нас притягує саме те, що є для нас недосяжним…