Глава 11. Непроста розмова

Вадим

Коли я прокинувся і побачив Машу в своїх обіймах, на обличчі одразу зʼявилась усмішка.

За моїм внутрішнім годинником зараз мав ось-ось задзвонити мій будильник. Я вже хотів потягнутися за ним і відключити, не зважаючи на те, що нам обом сьогодні треба йти на навчання і на роботу, але не встиг: будильник все ж задзвонив.

Поки я дістав мобільний і відключив будильник, Маша вже прокинулась.

— Треба було його взагалі відключити, — сказав я, повертаючись до неї і обіймаючи. 

 — І ми б запізнилися, — усміхнулася вона. 

— Можна було раз і проспати, — я чмокнув її в губи. — Взагалі не хочеться нікуди йти сьогодні. 

 — І мені теж, — вона поглянула на мене. — Ну я могла б прогуляти заняття, а от твоя робота, певно, такого не дозволить…

— Якби не той клятий судовий позов, то я б міг і пару днів пропустити, — я зітхнув. — А так… 

 — Ой, я теж не можу пропустити сьогодні навчанння, нам мали оголосити результати! — вигукнула вона і сіла на ліжку. 

— Що за результати? 

 — Ой, то я, мабуть, тобі забула розповісти, — вона знічено усміхнулась. — Це відео, що ти записував, було конкурсною роботою. І сьогодні нам оголосять, хто переміг. 

— І який приз? — зацікавлено запитав я. 

— Нам потім скажуть, — вона відвела погляд. — Це ж іще тільки перший відбірковий етап, а будуть ще… Може, я навіть зараз пролечу…

— Ти дуже гарно грала, не думаю, що ти "пролетиш", — я торкнувся долонею її щоки. — Чому ти така невпевнена в собі, Машо?

 — Сама не знаю, — вона знизала плечима. — Такий характер…

— Треба бути впевненішою, — я погладив її по щоці. — В тебе все вийде, ось побачиш. Ти дуже талановита, це видно неозброєним оком.

 — Ну, сьогодні побачимо, — сказала вона ледь почервонівши. — Насправді є багато людей, ще талановитіших за мене…

— Я завжди буду на твоєму боці, — я подався вперед і чмокнув її в губи. — Що ж, раз сьогодні такий важливий день, треба все ж вставати, так? 

 — Так, піду зварю кави, — вона накинула халатик. — Що ти хочеш на сніданок? 

— Та що завгодно, — я махнув рукою і теж встав з ліжка. — Тоді піду поки що в душ…

***

Коли ми поснідали і зібрались, я як зазвичай відвіз Машу до університету. Бачив, що чим ближче ми були до університету, тим напруженішою вона була. 

Коли я припаркувався там, де зазвичай висаджував її, і вона вже попрощалась і хотіла швидко вийти, я взяв її за руку і зазирнув в очі:

— Не переживай, як би там не було, все одно ти ростеш, як виконавиця, я впевнений в цьому, Машо.

— Мені дуже важлива твоя підтримка, — вона з вдячністю поглянула на мене. — Мабуть, я і справді невпевнена в собі, бо весь час думаю, що от зараз викладач скаже, що я грала найгірше…

— Просто покажи клас, я знаю, що ти це можеш, — я продовжував дивитись їй в очі. — Викладайся на повну і тоді всі викладачі тебе помітять, ось побачиш. І це стосується не тільки цього конкурсу чи що там… Раз ти виконавиця, ти маєш вміти привернути увагу, Машо. Вміти і не боятись цього.

— Добре, я постараюсь, — усміхнулась вона. — Буду брати приклад з тебе, ти такий впевнений в собі…

— Не думай, що я ніколи не сумніваюсь і не переживаю за свій вибір, — зізнався я. — Зі мною таке трапляється не рідше, ніж з тобою. Але я не даю це нікому побачити, тільки найріднішим. От і ти маєш спробувати таку стратегію. 

— Так, це дуже правильно, — вона кивнула. — Добре, я побігла. До вечора!

— Напиши мені, коли будуть результати, добре? — попросив я її.

— Так, звісно, напишу! — вона вийшла з машини, махнула мені на прощання рукою і рушила по доріжці, де вже йшло багато інших студентів. 

Я усміхнувся і коли вже вона була поза зоною спостереження, поїхав на роботу.

Дорога зайняла мало часу, бо і університет Маші, і моя фірма знаходились в центрі міста. Коли я заїхав в наш підземний паркінг, то побачив там незнайому машину. Дорогуще "Мазераті" чорного кольору з усіма сімками і зовсім без літер на номері.

Я знав, хто любить подібні номера.

Дістав з кишені мобільний і набрав свою секретарку, Альону. 

— Привіт. Я так розумію, у нас на фірмі гості? — запитав я її. 

— Ми не могли його прогнати, — забелькотіла Альона. — Він був з охоронцями і погрожував…

— Добре, зараз я піднімусь і розберусь з цим цирком…

                                                                     ***

Коли я піднявся до свого кабінету, то побачив батька, який вальяжно розвалився на кріслі перед моїм столом. Поруч із ним стояло двоє охоронців. 

— Нащо ти прийшов? — запитав я насуплено. 

— А ти сам не здогадуєшся? — запитав він. 

— Без поняття, — я розвів руками. — Якщо не маєш що сказати — йди геть.