Глава 6. Запрошення на побачення

Вадим

Я їхав додому в доволі змішаних почуттях. Що робити з тим, що трапилось, не знав. Реально не очікував, що батько може провернути таке… 

Треба відволіктись. Та й Маші ні до чого знати, що відбувається. 

З такими думками я припаркувався і пішов додому.

Подзвонив у двері, і Маша одразу відчинила, ніби чекала на мене:

— Привіт! — сказала вона. — Я якраз готую вечерю. Трохи затрималася, бо перевозили фортепіано…

— Привіт, — я усміхнувся. — То що, воно вже тут? — запитав я зацікавлено. 

— Так, на першому поверсі у вітальні, як ти й казав. 

— Тоді як повечеряємо, зіграєш щось? — я зняв куртку і повісив на вішак в шафу-купе. — Чи його ще треба налаштовувати? 

 — Ні, не потрібно, — усміхнулася вона. — Звичайно, зіграю. До речі, в мене до тебе буде одне прохання…

Вона ніби трохи знічено поглянула на мене. 

— Ну кажи, що там, я постараюсь виконати це прохання, обіцяю, — відповів я.

 — Мені  для навчання треба записати на відео виконання одного музичного твору, можна було б самій зняти, але в мене немає штативу, чи що там ще потрібне, то може, ти мене знімеш на відео, поки я гратиму? 

— Так, авжеж зніму, — я кивнув. — А ти вже репетирувала? Це якийсь залік, чи що?

— Так, типу того, — кивнула вона. — Ну, я вже отримала завдання, пару разів зіграю у вигляді репетиції, а потім запишемо, тобі не набридне слухати одне й те ж саме? Якщо що, я можу покликати тебе вже тоді, коли буду готова до запису…

— Все добре, — відповів я. — Мені дуже цікаво послухати, не хочу чекати. Тому буду і на репетиції. 

— Тоді ходімо вечеряти, — вона усміхнулася. — Я приготувала деруни. 

— Люблю деруни, — сказав я. — Ходімо…

 — Чудово, я теж їх люблю, — сказала Маша.  — Зараз досмажується остання порція, можеш мити руки і сідати до столу…

І вона побігла на кухню. 

Мені дуже подобалось, що вона отак зустрічає мене. Треба подумати, як зрушити наші стосунки з цих ніби "дружніх". Може, запрпосити її на побачення? Так, зараз поїмо, послухаю її гру і запропоную сходити кудись прямо завтра…

Я помив руки, швидко перевдягнувся в домашній одяг і прийшов на кухню, де все вже було якраз готове.

— Якби в тебе не було основного заняття, яке тобі подобається, я б, певно, запропонував тобі подумати про відкриття ресторану, — сказав я, сідаючи за стіл.

— Можна поєднати дві улюблені справи, — вона підсунула до мене тарілку з дерунами. — Наприклад, ресторан, в якому музиканти  грають класичну музику. Як тобі? 

— Звучить добре, — я усміхнувся. — Ти теж сідай, я хочу їсти з тобою, — додав я, беручи виделку і ніж до рук.

 — Так, зараз, тільки чай заварю, — вона налила в заварку окропу і теж сіла за стіл.  — Як минув твій день?

— Ну… Міг би й краще… — чесно сказав я. — Але не думай про те. То робота, не хочу нести її в дім. Тим паче в такий хороший вечір.

 — Якщо є якісь проблеми, то можеш розповідати мені, — вона зазирнула мені в очі. — Я, звичайно, в бізнесі не дуже розбираюся, але завжди вислухаю…

— Дякую, я ціную це, правда, — кивнув я. — Ну, якщо ця проблема не вирішиться швидко, то розповім обовʼязково. Просто зараз не хочу про те думати. Не думай, що я не довіряю тобі чи щось таке, добре?

 — Я й не думаю, — вона усміхнулася. — Хочу, щоб тобі було комфортно, тому якщо захочеш щось розповісти — розповідай, а якщо не захочеш — то я не ображусь…

— Дякую, Машо, — я зазирнув їй в очі. — Мені дуже важлива твоя підтримка. А як взагалі твій день? Ну, окрім перевезення фортепіано?

— Бачила батька, коли забирала інструмент, — вона знизала плечима. — Він здивувався, що ти дозволив мені грати в себе вдома…

— Чому здивувався? — я продовжував дивитись на неї. — Я його зовсім не розумію.

— Ну, він певно, боїться, що я своїм музицируванням тебе дратуватиму і раптом ти захочеш відправити мене назад до нього… Так і сказав мені: ти впевнена, що Вадим не вижене тебе разом з фортепіано? Кумедно, правда? 

— Скоріше, сумно, — я зітхнув. — У вас настільки холодні стосунки… Хоча, в мене з батьками вони не кращі. 

— Батьки теж намагаються увесь час тебе виховувати? — запитала  вона. 

— Ну, колись намагались, — я невесело усміхнувся. — Тепер ми навіть не спілкуємось. Більше того, ми практично вороги, конкуренти в бізнесі.

— Це сумно, — Маша зітхнула. — А мій батько увесь час невдоволений мною і критикує. Зараз у нього “фішка” розказувати, що я маю робити, щоб ти не пішов до якоїсь іншої жінки…

— Я не піду, — сказав я несподівано навіть для себе. — В сенсі… Загалом, я тут подумав, може, нам з тобою варто взагалі більше дізнатись одне про одного. Можемо, наприклад, сходити кудись разом, що думаєш?

Марія

—  Можна, — я усміхнулась. — А куди ти хочеш сходити? 

— Не знаю, можна в ресторан, кіно, театр. Я взагалі не був на побаченнях десь років десять, — замислено відповів Вадим. — Куди зараз зазвичай ходять пари?