Глава 5. Сюрприз від батька

Вадим

Коли ми їхали до університету, між нами повисла якась мовчанка. Я краєм ока спостерігав за нею всю дорогу. Маша ж навпаки постійно відводила погляд і щойно помічала, що я дивлюсь на неї, дивилась кудись у вікно.

— Гарного тобі дня, — сказав я, коли вже зупинився перед консерваторією. — Подзвони перевізникам на перерві.

— Добре, — вона кивнула. — Дякую, — вона завела пасмо волосся за вухо і наші погляди зустрілись вперше за всю дорогу. — І тобі.

Вона знов почервоніла, а на моїх губах заграла усмішка.

— Іди, а то запізнишся…

— Добре, — вона все ж покинула машину і пішла до входу в універ. Коли зробила пару кроків, озирнулась на машину, і наші погляди знов зустрілись.

Вона одразу відвернулась і мало не побігла. Це виглядало мило. 

Я переставив машину з режиму паркінгу на "Драйв" і поїхав на роботу.

Так як вчора в нас був доволі важкий день дедлайну, сьогодні я дозволив команді того проекту відпочити. По-перше, я дозволив всім відповідальним особам взяти вихідний за рахунок компанії, однак знав, що більшість не скористається цією пропозицією.

У мене в команді більшість людей була справжніми фанатиками і вони ходили на роботу не як на роботу… Правду кажуть, що коли займаєшся улюбленою справою, то не відчуваєш втоми, чи чогось подібного. Кожна нова задача виглядає, як челенж чи розвага, саме так була побудована організація і мого бізнесу. 

Коли я приїхав на роботу, то дійсно побачив, що всі вже на місці. Більшість теревенили в лаунж-зоні, попиваючи каву і чекаючи на мене. Дехто пішов на тренування, у нас в офісі був величезний центр спорту та розваг для наших співробітників. 

Тут було реально все від тенісу та більярду і до тренажерки та басейну. Єдиний мінус був у тому, що родичі моїх співробітників часто були незадоволені таким розкладом. Люди хотіли йти на роботу і не хотіли з неї повертатись. Могли проводити в офісі по дванадцять і більше годин і приходити додому відпочившими і щасливими. 

Мені було важливо створити цю атмосферу. Можливо, тому що я сам був доволі відлюдькуватим і вдома не відчував себе ані відпочившим, ані щасливим. Тому і зробив так, щоб робота сама стала для мене цією віддушиною. 

Я обійшов всі групи програмістів, зазирнув до кожної кімнати відпочинку і до кожного офісу. Як завжди, обговорив задачі на день і нагадав, що сьогодні буде планерка щодо наших подальших дій.

Якраз на днях ми отримали декілька великих замовлень, які треба було розподілити між командами і закріпити за підходящими тімлідами. В моїй компанії не було постійних тімлідів. Зазвичай ми обирали кожного тімліда під конкретний проект, бо в мене були спеціалісти, кожен з яких був найкращим або одним з найкращих в своїй сфері. 

Мені було важливо зробити таку атмосферу і довести батькові, що робота може бути побудована не так, як звик він. 

А в нього все було доволі жорстко і напружено. 

Власне, це і була одна з тих причин, чому я вирішив відкрити власну фірму і поставив за мету колись обігнати його. 

Коли я обійшов усіх наших, то теж пішов в одну з кімнат відпочинку і заварив собі кави. Потім пішов до свого кабінету і сів за ноут. Переглянув пошту і повідомлення на робочі месенджери, трохи підкоригував графік дня і вже на нараді обговорив наші подальші плани з співробітниками. 

Потім вирішив і сам позайматись кодом. Я любив писати код, не зважаючи на те, що в принципі, давно міг вже перестати це робити і зосередитись на чомусь іншому. Але я дійсно кайфував від процесу і не збирався від цього відмовлятись. Життя одне і треба робити те, що тобі подобається. 

Але коли в моєму житті зʼявилась Марія, дещо все ж таки змінилось. Мені хотілось проводити час з нею, хотілось більшого, ніж я сам їй обіцяв. Я казав, що вона буде абсолютно вільною, і що вона зможе просто жити в своє задоволення… Я не відмовлявся від цих слів, однак з кожним днем все більше усвідомлював, що хочу, щоб ми з нею були не просто фіктивними чоловіком і дружиною.

Несподіваний стукіт в двері відволік мене від роздумів. 

Так як мій кабінет був абсолютно прозорим, то коли хтось підходив до нього, то він чітко бачив, чи розмовляю я по телефону, чи займаюсь кодом і тому подібне.

Стукала Катя, мій референт, одна з небагатьох дівчат, які займали не технічні посади. Вона була з текою якихось документів, як і завжди. 

— Заходь, — я махнув рукою, щоб вона побачила, що я її запрошую.

Так кімната була зі звукоізоляцією, як і всі офіси тут, це було важливою штукою для комфорту працівників. 

— Вадиме, не знаю, як вам сказати, але… — вона опустила очі.

— Що трапилось? — я подивився на неї.

— Ваш батько… Він подає на нас в суд...

Марія

Коли я зайшла до аудиторії, то побачила, що мої однокурсниці дуже пожвавлені. Вони збиралися групками і щось активно обговорювали. Я сіла за своє звичне місце і повернулася до Віти, дівчини, яка зазвичай сиділа поруч:

— Щось сталося, а я не в курсі? Про що всі так жваво розмовляють? 

— Ти не повіриш! Дмитро Кононенко, найзірковіший випускник консерваторії, який пʼять років працював у Німеччині, повернувся і буде нам викладати! — емоційно сказала Віта. — Він такий красунчик, прямо як з обкладинки!