Глава 4. "Чому я думаю про нього? "

Вадим

 — Дякую, — вона опустила голову. — Я завжди думала, що вони некрасиві.

— Чому? — здивувався я. 

— Батько казав мені, що я негарна, і  на мене ніхто ніколи не зверне увагу…

— Дурень твій батько, — я продовжував дивитись на неї. — Ти дуже красива. Тобі б більше впевненості в собі і чоловіки б падали до твоїх ніг, повір. 

— Мені це не потрібно, — сказала вона. — Я ж заміжня, маю поводитися так, щоб журналісти не говорили зайвого. 

— Журналістів легко обхитрити, — махнув я рукою. — Я сам ніколи не скажу про тебе поганого слова, а поки я цього не зроблю, вони навряд ризикнуть щось ляпнути. Ну, єдине що дійсно краще щоб фоток не наробили. А чутки не такі страшні. 

 — Можеш не хвилюватися, ніяких фоток не буде, — сказала вона якимось наче холоднішим тоном. 

— Я тебе засмутив, Маріє? — запитав я. 

— У мене таке враження, що ти іноді нагадуєш мені мого батька, — вона сиділа, не дивлячись на мене, і тільки механічно перемішувала ложечкою чай у чашці. 

— Чим же? — я злегка схилив голову на бік, уважно спостерігаючи за нею. 

— Він наполегливо хоче покласти мене до тебе в ліжко, а ти так само наполегливо мені говориш, що я маю завести коханця…

— Не думай, я не те щоб хочу подібного, — відповів я. — Просто не хочу, щоб ти почувалась, як у клітці. Хочу, щоб була вільною, хоч і змушена бути одруженою зі мною. Ти здалась мені хорошою людиною, я не хочу псувати тобі життя.

— Давай не будемо більше говорити на цю тему, — вона підвела очі і благально поглянула на мене. — Тоді я буду почуватися вільною, і все в нас буде добре.

— Тоді пообіцяй мені, що будеш поводитись, як вільна, що тебе цей шлюб не сковуватиме, — я не відводив погляду від неї. — Хочу, щоб ти раділа життю і робила, що хочеш.

 — Якщо так, то я обіцяю, — сказала вона. — Я тобі теж ніколи нічого не скажу,  ти так само вільний…

— Домовились, — я кивнув. — Радий, що ми зрозуміли одне одного. 

Я побачив, як Марія ледь-ледь стримала позіхання.

— Так, давай завантажимо цей посуд і по спальнях, — запропонував я, встаючи з-за столу. — Дякую за вечерю. 

— Будь ласка, — вона почала збирати посуд зі столу. — Рада, що тобі сподобалось…

— Так, приємно, коли вдома є хтось, хто на тебе чекає, — відповів я замислено, допомагаючи Марії з посудом. — Я вже й забув, як це. 

— А ти давно живеш сам? — запитала вона. — Ну, тобто, в тебе не було дівчини? 

— Ну, у мене були серйозні стосунки, ми були заручені, але коли я посваврився з батьком і вирішив робити свою фірму, відмовившись від спадку, то моя наречена швидко знайшла собі когось з "більш стабільним майбутнім", — я усміхнувся. — Тому я вирішив, що пробувати одружуватись "по коханню" більше не буду. 

— Але в тебе все одно є якісь стосунки? — вона знову знітилась. — Можеш не відповідати, якщо не хочеш…

— Була коханка, ну, чисто для сексу, — я знизав плечима. — Коли ми з тобою одружились, я збирався порвати з нею… Ну а потім сталось те, що сталось, в той вечір, — я зітхнув. — Ну, ти не винна. Я пішов до неї того вечора. Бо інакше, певно, зʼїхав би з глузду. 

— Ясно, — вона швидко зачинила посудомийку і відвернулася від мене. — То йдемо спати? На котру тобі завтра приготувати сніданок? 

— Завтра можна встати трохи пізніше… Хоча, тобі завтра на яку пару? — запитав я.

— У мене завтра немає першої пари, викладач захворів..

— Ми сьогодні здали великий проект, я дозволив всім прийти на одинадцяту. Можу відвезти тебе на десяту на другу пару і якраз поїду на роботу, — сказав я. 

— Добре, це буде зручно, — вона усміхнулася. — То снідатимемо десь о дев’ятій?

— Так, давай десь так. А о девʼятій тридцять виїдемо з дому і я відвезу тебе на пари, — я теж усміхнувся. — До речі, тобі подобається твій універ? Те, чим ти займаєшся там? На кого ти хоч вчишся? Ніби консерваторія ж?

 — Так, — вона кивнула. — Я  граю на фортепіано. Дуже люблю музику… Але не знаю, чим буду займатися після закінчення консерваторії . Може, навчатиму дітей…

— Певно, нам треба і сюди придбати фортепіано, — замислено сказав я. — Ну, я в цьому зовсім не розбираюсь, може, купиш якесь? 

— У мене вдома є інструмент, — сказала Марія. — Я просто не думала, що тут буде зручно грати, але якщо тобі музика не заважатиме, то можна його забрати…

— Мені навіть цікаво послухати, як ти граєш, — зізнався я. — Давно не чув живої музики, певно, років двадцять. 

 — Тоді можу час від часу влаштовувати живі концерти, — усміхнулась вона.

— Домовились, — я усміхнувся. 

Цікаво в нас з дружиною складались стосунки. Чи був це флірт, чи ще ні? Певно, мені не варто надто сильно загравати з нею, навіть якщо вона мені й сподобалась.

— Добре, давай лягати, Маріє, дякую ще раз за те, що чекала на мене, мені, здається, цього не вистачало, — зізнався я.