Глава 3. "Він точно твій батько?.."

Марія

Коли я прийшла на заняття, то поводилася так, як і звичайно, сподіваючись, що ніхто з одногрупниць не зверне увагу на обручку на моєму пальці. Дуже близьких подруг у мене не було, тому я ні з ким особливо не ділилася подробицями свого життя. Але на великій перерві до мене підійшла староста нашої групи і  з нею ще одна дівчина. 

— То тебе можна привітати? —  запитала староста Катя. — Мовчиш, не признаєшся, що вийшла заміж…

 — Не люблю хвалитися, — сказала я перше, що прийшло в голову.

Подумала, що мабуть, вона дізналася від секретарки декана, якій я занесла копію свідоцтва про одруження, бо треба було змінити прізвище в документації…

— Ну це ж ти не хвалишся, нам самим цікаво! — сказала Аліна, її найкраща подружка. — Ну розкажи, який він, твій чоловік?..

 — Що саме розказати? — я знизала плечима. — Чоловік як чоловік…

— Як ви познайомились, скільки зустрічались, чому нікому нічого не казала? — це вже продовжила допитуватись староста. 

 — Познайомились… — я зробила паузу, бо не збиралась розповідати всю правду. Якщо зізнаюся, що нареченого мені підшукав батько і поставив ультиматум, що я маю вийти за нього, інакше він позбавить мене спадку, а раніше я Вадима бачила лише раз у житті та й то чотири роки тому… Якщо дівчата про те дізнаються, то тоді вся консерваторія тільки й обговорюватиме моє особисте життя, а я того не хотіла. — На вечірці у друзів познайомилися, зустрічалися кілька місяців… Не казала, бо не було приводу, ви ж знаєте, я не люблю хизуватися…

— Щось ви швидко, — підозріло сказала Катя. — Зустрічалися всього пару місяців і одразу одружилися? Ти, часом, не вагітна?

— Ні, — сказала я вже трохи сердито. — Не вагітна, і найближчим часом дітей заводити ми не збираємось. — Ще питання будуть? 

— А скільки років твоєму чоловікові? Покажи фотку! — це питала Аліна.

Я зрозуміла, що навіть не знаю, скільки Вадиму точно років. Взагалі майже нічого про нього не знаю. Ну, він старший за мене, і працює в сфері комп’ютерних технологій, як і мій батько — оце все, що мені було відомо… Ну якщо не рахувати тих чуток, які про нього ходили…

 — Йому тридцять років, — сказала я навмання. — А фото зараз не маю з собою. 

— В телефоні немає жодної спільної фотографії? — здивувалась Катя. 

Я згадала, що вчора під час розпису нас сфотографував фотограф РАЦСу і мав скинути фото на електронну пошту, але за всім, що відбулося потім, я зовсім забула про це. 

 — Зараз пошукаю, може й знайду, — сказала неохоче і відкрила в телефоні свою електронну поштову скриньку. 

Фото якраз надійшли сьогодні зранку. Я відкрила одне з них і простягнула телефон Каті. 

— Ого, красунчик! Стоп, — вона подивилась на мене. — А тут стоїть дата… Це що, ви вчора розписались?

— Так, — сказала я. 

Цієї миті пролунав дзвінок на пару.

— Ходімо на лекцію, — сказала я дівчатам, рада, що їхні розпитування можна припинити, бо інакше б їм кінця і краю не було. 

— Добре! Але потім ти нам все розкажеш, Машко!

— Розкажу, — пообіцяла я, сподіваючись, що вони забудуть цю новину, перемкнувшись на щось інше…

***

Коли після пар я приїхала додому (було дивно називати цим словом будинок Вадима, в якому я все ще почувалася незатишно), то відразу пішла до своєї кімнати, тут, в оточенні власних речей мені було трохи комфортніше.  Коли перевдягалася, почула телефонний дзвінок. Подумала, що, може, то Вадим. Відчула, що серце ніби завмерло і перестало битися, а потім закалатало з подвійним прискоренням. Швидко підійшла до мобільного і поглянула на екран. Там висвітився номер мого батька. Я відчула небажання відповідати, подумала, може не брати слухавку, а потім сказати, що десь виходила і забула телефон. Але, знаючи свого батька, була впевнена, що він дзвонитиме знову і знову, поки не доб’ється моєї відповіді.

Тому зітхнула і прийняла виклик.

— Привіт, тату! — сказала досить бадьорим голосом, бо він постійно дорікав мені, що я  говорю тихо і невиразно. 

— Чому так довго не береш слухавку? — одразу запитав він. 

— Я була в душі, — сказала я перше, що спало на думку. 

— Як твоє подружнє життя? — запитав він. — Вадим задоволений? 

— Не знаю, — сказала я і відчула, що червонію. — То, мабуть, ти маєш запитати у нього…

— Маріє, від тебе залежить доля нашої фірми, від тебе, не від мене, на жаль. І як ти уявляєш подібне запитання? Як тобі моя донька в ліжку? Як я таке запитаю? — його голос ставав все більш і більш роздратованим. 

— А що я маю сказати? — розгублено перепитала я. — Що ти хочеш від мене почути?

— Кажи правду, — він зітхнув. 

— Ну, ми нормально спілкуємося, — я вирішила продовжувати вдавати, що не розумію, що він хоче почути. — Сьогодні я приготувала сніданок, Вадим був задоволений. Сказав, що купить мені машину…

— А що з ліжком? Ти маєш народити йому спадкоємця, тоді фірма залишиться в родині, — він зітхнув. — Не вдавай з себе зовсім дурепу.