Розділ 31. Найпрекрасніша магія

Жако

У просторі Матеріо — я, імператор, Астарра. Маг без магії, якого розчавила бездоганна та жорстока гра. Імператор імперії душокрадів, що прийшов по Найкращу. І Найкраща, що стала утікачкою. Нащо? Нащо?..

Я чекав здалеку.

Я просто чекав, що вирішать ці два стовпи буття — імператор та Найкраща. Або й не чекав. Нічого мене вже не цікавило — настільки все втратило значення.

Вона зі мною просто гралась. Як завжди. Як Астарра.

І зараз вона стояла в сяйві імператора. Така ж, як завжди. Богиня, непідвладна його владі. Богиня, поруч із якою у ньому щось ставало інакше. І в ній також. Вони балакали… Він вертів її пасмо волосся між пальцями. Вона перегравала. Байдужість до нього, до його наказів та його бажань — проступала аж надто. Наче вона робила це просто з принципу, етики, професійного бачення.

Я не чув, про що вони балакали. І навіть не намагався вслухатись.

Я просто, отупіло думав: нащо?..

***

Аррантесохіс

— Ви вже знищили ту псевдоімперію із псевдоімператором?

— Знищили б, якби ти була з нами.

— Я й так розчистила вам шлях. Їхньої Найкращої немає — чого ще вам не вистачає?

— Тебе, Астарро.

— Імперії? Чи вам, кі’яре?

— Хіба є різниця, Астарро? На твою відповідь це якось повпливає?

— Ви самі це добре знаєте, кі’яре.

— Отже… свавільна та нелюдська Астарра знайшла радість свого життя у халупці з магом без магії?

— Якби ви знали, як він цілується, ви б так зневажливо не казали.

— О, то ми можемо попросити його продемонструвати?

— Ми можемо повернути йому магію.

— Нащо?

— Я так буду щасливіша, кі’яре.

— А це мене якось цікавить?

— Так.

— Здається, в нашій імперії заборонено викрадати душу імператора, Астарро.

— Я зняла цю заборону вже давно, кі’яре. Я маю таке законодавче право.

— Яким чином ти собі уявляєш, що я залишу тебе з якимось жалюгідним магом, коли я можу порухом пальця порвати його на шмаття?

— А так. Я на вас чарівно так погляну — і ви вже не будете думати, щоб розривати його на шмаття.

— Може, ще й попросиш?

— Може, ще й на коліна перед вами впасти? А не багато ви намудрували?..

— Яким чином ти собі це уявляєш — що я залишу імперію без Найкращої?

— Вам повторити, як чарівно я на вас погляну?

— Ти користуєшся своїм впливом на мене занадто.

— Я знаю.

— Його життя короткочасне.

— Еліксир вічної молодості вже мали винайти в якихось світах.

— Він ніколи не зрозуміє душокрадку.

— Хіба?

— Він тобі набридне, Астарро.

— Ви вже мені набридли, кі’яре. Скільки ви ще плануєте забирати мого часу?

— Стільки, щоб ти повернулась.

— Я не збираюсь. Найближчими місяцями.

— А потім?

— Ви ж самі казали, що мені набридне, а світи без мене захоплюватися не здатні.

— Про світи — це перебільшення, Астарро.

— Тим паче.

— Повертайся.

«Просто… повертайся».

«Ні, кі’яре. Не зараз. Мені ще не набрид цей проклятущий маг без магії».

***

Ася

Серед моїх задоволень займало чільне місце задоволення від мого викриття. Фінальний акт, фінальний погляд, прибиті слова. Але не зараз. Зараз щось було інакше. Імператор пішов. Жако дивився на мене — мов наскрізь.

— І що тепер? Ти повернеш мене в рабство?

— Я зарахувала тобі ту добу, коли ти нібито втік на розвідку. І ще дві години перетримався.

— Це ж треба. Яка небачена щедрість від тебе, Астарро.

— І навіть не остання.

На око — не змінилось нічого, ні краплі. Та зміна була. Жако мало не зігнувся навпіл. Його дихання, таке різке, таке рване, ще довго не здатне було вийти на звичний йому напрям. Його очі вперлися в мене, вперлись, мов кричали:

— Вона була в тебе?

— Я забрала її в імператора.

— Як?

— Попрохала, — відповіла я. — То ти скажеш мені нарешті, любий мій Жако, яка в тебе магія? Я ж вся згораю з цікавості.

— Вона… найкрасивіша, ти ж знаєш.

— То, може, ти таки її покажеш?