Розділ 30. Імператор, утікачка, Жако

Жако

Заціпеніння. Аналіз. Слова:

— Астарри… немає, — витиснув я.

— А де вона? — поглянув імператор.

— Пішла на полювання.

— Це ж треба. Ти змушуєш її полювати?

— Я нічого не змушую. Її це розважає.

— О, так. У неї своєрідний погляд на розваги.

Його слова пронизували простір, як удари. Його слова — мов прелюдія до страхітливої, кривавої сцени, де він мене розриватиме, бо я сказав, що Астарри немає, а він же хотів, щоб вона прямо зараз тут була. Він — істота, перед якою тремтіли у всіх світах, що хоч раз чули його ім’я. Аррантесохіс. Єдиний та великий імператор душокрадів. Здатний знищити помахом пальця. А може, й думкою — хтозна. Хатина у його присутності… стала замала.

Він зміряв її поглядом від краю до краю.

— Таке ваше подружнє помешкання? Цікаво.

— Вона нічого не пам’ятає.

— Хто? Астарра?

Я витиснув:

— Так.

Я вже ледве міг балакати… під тиском його влади. Його сяйва. Його впливу на простір, що наче стискався, розтискався, зникав під ногами. Повітря ставало непридатним. Повітря не вистачало. Хотілось впасти на коліна — і не вставати, навіть голови не підіймати. Я стояв… Я просто був не здатен — ні рухнутись, ні впасти, ні почати тікати.

Імператор пройшов до вікна. Його погляд якийсь час втискався в гущавину, наче звідти ось-ось мала вийти Астарра, а він відчував її магією, чи слухом, чи запахом. А може, він навіть передбачав майбуття. Сил, якими він володів, була прірва без краю. І десь у тій прірві стугоніла моя. Отак зблизька… я болісно, жорстоко її відчував. Та не мав над нею влади.

Імператор сказав:

— І з якої ж такої прикрості вона втратила пам’ять?

— Вона… вдарилась головою, коли ми тікали. І все. Вона мене не впізнала. Вона нічого не пам’ятає.

— Яка дивина. Може, якраз після того, як вона втратила пам’ять, її ще й допитували й катували, щоб дізнатись таємниці, якими володіє Найкраща імператора?..

Якийсь холодок мазнув по мені, мов мурашками.

— Так… Її допитували. Вона нічого не пам’ятала.

— Може, прикидалась?

— Ні, — видав я. — Її катували так страшно, що несила було прикидатись. Це неможливо.

— Ну, тоді я тобі вірю, — так моторошно, так жахливо посміхнувся він. — Очевидно, що вона отримала травму, і її потрібно вилікувати.

Я хитнув головою — так важко, із таким зусиллям, мов мені її тримали з двох сторін.

— Ні… Їхні ментальні маги в ній рились. Нічого не знайшли. Нічого, щоб вилікувати. Вони сказали, що травма дивна та страшна, її неможливо побачити. Зціленню вона не підлягає.

Щось змінилося в кімнаті. Повітря, освітлення, земля під ногами?.. Імператор сміявся. Я вже давно не відчував такого жаху. Навіть, коли на порозі застигнув той кат. Навіть, коли уявляв, що вони роблять з Астаррою. Кілька секунд його сміху виявились страшнішими за все разом.

— Отак справді? — спитав імператор. — А чи не виникало в тебе думки, що якщо травму неможливо побачити, то її просто немає?..

Я… забороняв такій думці виникати. Вона б прошила мене жахом, пробила б мене наскрізь. Як просто тут. Як просто зараз.

Двері скрипнули — і, тягнучи за собою тушу кабанчика, зайшла Астарра.

— О, кі’яре, — мовила вона. — Ви так довго до нас добирались. По дорозі десь заблукали?