Розділ 29. Мабуть, бовдур

Жако

Така сцена вже між нами була.

Коли я висів на ланцюгах, коли до мене наближався кат… і тут ввірвалася вона. Минулого разу я втікав. Скористався тією можливістю, що вона мені дала — і втрапив до рук тим, кому не варто. Завжди я так… Тікаю — а потім молюсь, щоб знову повернутися до неї в рабство. Моя жага до волі значно менша, ніж жага до життя. Але достатня, щоб намагатися тікати кожен новий раз, після кожної поразки, кожної втраченої можливості, що хрустить на зубах.

Мить — на порозі стоїть кат.

Мить — я починаю заковтувати жах…

Мить — я заціпеніло вдивляюсь у зчорнілі, зотлілі часточки, що від нього зостались. Астарра спопелила його магією. Астарра без пам’яті наново навчилась красти душі та вбивати. Щоб мене врятувати.

Я навіть злякався, що вона себе згадала.

Коли на голову мені впали слова:

— Жако, коханий, я прийшла тебе визволяти.

Жодної живої істоти не стало, щоб перегородити нам шлях. Жодного нового ворожого загону не стало, щоб встигнути зірвати наш відчайдушний план накивати п’ятами крізь розломи між світами. А я так і боявся, що вона не встоїть на ногах — поранена, скривавлена, може, навіть десь зламана. Ну, ні: велику Астарру, навіть без пам’яті, не зламаєш якимись пораненнями. Навіть так, потрохи пробивався її старий характер.

— Потримай мене, Жако, поки я буду кричати на цих магів, щоб вони відчинили нам розлом між світами. А куди… до речі, ми тікаємо?

— У Матеріо, — боячись у це повірити, видихнув я.

У світ, що дав мені життя і якому належала моя душа. У світ, який я не бачив уже стільки часу. Який уже навіть починав забувати… Та всіма своїми часточками прагнув побачити його ще хоч раз. Астарра, Найкраща без пам’яті, моя рабовласниця, що не пригадувала, що я її раб — проказала:

— Матеріо. Давайте, давайте, щоб я вас тут магією не шарахала!

Миттєвості їхнього вагання. Миттєвості налаштування…

І ось — ми в Матеріо, справді. Я вдома. Вдома — вперше за стільки часу. І з ким?.. З тією самою, що відібрала мій дім та загнала мене в рабство. Тією самою, яка зараз щебетала, як вона хоче згадати, як у мене закохалась, як вона хоче, щоб я ще щось їх розказав, щоб вона все згадала, згадала, згадала.

Я — найбільше жахався, щоб вона щось згадала.

За моїм планом втечі та виживання, я мав кинути її одразу ж, щойно вона допомогла мені покинути Вербано. Та вона… була поранена. Стікала кров’ю від катувань — і досі мені усміхалась, хвилювалась, чи зі мною все гаразд. Як я міг її так зоставити? Як міг не простежити, щоб у неї стягнулись всі рани?..

Я — клятий бовдур, мабуть.

Сидіти й доглядати за нелюдською істотою, яка позбавила мене людського життя… Це мало бути ненадовго. Тільки вона прийде в норму — і я тікаю, ось моє слово. Ось… Двадцять сьомий день після того, як я мав згадати про те слово. А натомість — згадував, що дихати їй в шию мені дійсно подобалось. Пестити їй шкіру. Викликати її посміх. Зазирати їй в очі.

Мені все це подобалось — навіть протягом тих двох років.

А зараз стало подобатись удвоє — коли вона не посягала на мою волю. Коли ми були на рівних, не раб і господарка — а двоє втікачів, «двоє закоханих». Матеріо досі був під душокрадами, тож ми переховувались. Наткнулись на закинуту хатину в гущавині лісу, куди патрулям та наглядачам не було діла. Тільки ми, тільки хатина, дзюркотливе джерельце та пташиний спів. Та ще її непередаваний, дзвінкий сміх. Може, це він у всьому винен? Може, вона ще тоді, ще з пам’яттю, раніше, заклала в нього якусь гіпнотичність?..

— Любий мій Жако, — казала вона. — Може, колись і було так, як мені розказуєш — що я прибирала, готувала, дрова рубала, ремонтом займалась, віялом тебе обмахувала, носила тебе на руках, бо перевтомлюватися тобі не варто… Але здається мені, що щось ти не так мені розказуєш. Я тобі вірю, ти не подумай — вірю до самого кінця! Але зараз я піду полювати кабанчика, а ти тут все інше, гаразд?..

— Гаразд, кохана, — згоджувався я.

І намагався внести у мій зірваний план хоч якусь раціональність. Я від неї не тікаю — ну, не просто ж так. Я від неї не тікаю… бо вона могутня, страшна душокрадка. На нас хтось нападе, вона буде мене захищати. Я ж досі без магії. Досі під загрозою, що на мене вийдуть душокради — з повною пам’яттю і повним набором уявлень, що на мене має чекати. А може… я тут з повною, великою відповідальністю стеріг Астарру. Щоб їй, чого доброго, не допомогли і насильно не вернули пам’ять. А може… мені варто було на добу десь втекти, перечекати — і якщо вона таки стане колишньою Астаррою, з повним правом їй заявляти, що умови моєї свободи дотримані, вона більше не може на мене посягати.

А може… може, я просто той самий бовдур, здатний закохатись у свою рабовласницю. Досі граючи, я вже стільки разів казав їй «кохаю», що іноді, можливо, це вже була не гра. А тільки притлумлений страх, що я вже не граю, а вона — ще й як. Вона могла. Вона… цілувала мене так ніжно, так палко, що я більше жодного разу не задумувався про те, щоб тікати. Я цілував її так само, носив на руках, добивався кожної нової усмішки їй на вустах — як і раніше, як у неї в рабстві, тільки вже з власної волі, власного бажання. Без страху покарання. Але зі страхом… що колись цьому настане фінал.