Розділ 27. Найкраща нічого не скаже

Жако

Наступні дні я волів би вирвати з пам’яті. Я ніколи не думав, навіть не гадав, що на мене матимуть такий вплив її страждання. Вона ж моя господарка, вона захопила мій світ, загнала мене в рабство — і примушувала рабувати, знущалась, давала ефемерний шанс на втечу, та ніколи не справжній. Я мав радіти від її страждань. Але я… хотів позбавитися органів чуття, щоб не могти їх бачити, не чути, не сприймати.

Я, прокляття, не душокрад. Не завойовник, не кат.

Я не отримую задоволення від чужих страждань.

І я… не витримую… коли отак.

Я висів у тій самій камері, що й вона. Я бачив кожну її тортуру, кожне знущання, катування. Мене вони не зачіпали. Бо хто я? Просто маг без магії, просто раб. Коли ж вона — Найкраща імператора. Ворожого. Того, проти якого вони розпочали воєнну кампанію.

І Астарра для них — найважливіше джерело внутрішньої ворожої інформації, з-під самого вершечку — з-під імператора.

Вони хотіли багато чого дізнатись.

Вони її питали.

Вони катували її так страшно, так болісно, такими методами, болем, травмами… що ті, «наші» душокради — здавались просто квіточками порівняно з цими нелюдськими нелюдами без жодної людської скалки. Вона кричала, що не знає. Вона втратила пам’ять. Вона не може цього знати. Вона просто не розуміє, що її питають. І я… я… також кричав, що вона не знає.

Мене вдарили зо два рази.

Не було сенсу їм кричати… Як Найкраща могла втратити пам’ять? Вона грає? Вони здиратимуть їй шкіру разом із м’ясом, якщо вона не скаже. Вона уже… почала плакати. Сльози зривалися її щоками — такі дивні, такі неправильні, небачені. Астарра, яку я знав, не здатна була плакати. Не здатна була… викликати в мене такі відчуття. Що я не хочу, щоб вона страждала. Що мені її шкода. Вона не заслуговувала на такі страждання. Вона ніколи й нікого так не катувала. Вона не була така жорстока та страшна, як ці тварюки без жодної людської ознаки.

Вона… вона… зомліла, не витримавши тих знущань.

Просто жінка. Просто Ася.

Вони привели якогось ментального мага — тобто, душокрада, що його витягав — і читали її, поки вона висіла на ланцюгах, нічого не бачачи, нічого не відчуваючи. Як так?.. Він казав, що там справді пустота. Вона не пам’ятає. А яка ж причина? Як зцілити цю прикрість, повернути їй знання? Душокрад в ній копирсався, читав її від початку й до кінця — і сказав, що причини не бачить. Травма, якщо вона була, то така безповоротна та страшна, що зціленню не підлягає.

Вона ніколи не поверне собі пам’ять.

Вона ніколи не стане колишньою Астаррою.

Вона ніколи… не поверне мене в рабство, якщо тільки ми виберемося з пазурів цих клятих, «не наших» душокрадів. Вона була моїм шансом. Вона була тією, за яку я, як ніколи, хотів, щоб вона жила. А я був тим… кого я, як ніколи ненавидів. Що я не могутній бойовий маг. Що я не здатен розривати ланцюги руками. Що я, прокляття, без магії! Що я… навіть не здатен врятувати жінку, яка розривається від катувань.

Якоїсь миті, години чи дня — вони раптом перестали.

Астарра вже була ледве жива. Я вже був ледве здатний її бачити, дивитись на неї — у такому її стані. Коли вони її відкували, вона не могла навіть триматись на ногах. Така сіра, така, наче з неї висмоктали все життя. Але нащо вони? Що відбувалось? Її… забирали. І кивнули на мене:

— Дивись: він буде наступним, кого ми катуватимемо, якщо до завтра ти нічого не скажеш. З тобою вже буде балакати Найкраща.