Розділ 26. Чоловік та дружина

Жако

Камінь я поклав, вона навіть не побачила. Перша думка: вона прикидається. Вона ж так завжди. Вона — непереможна, могутня Астарра. Вона просто не може вдаритися головою — і втратити пам’ять. А що як… Ні. Я тільки видав:

— От тільки не треба так гратися.

— У що? Не наближайся! — пискнула вона.

І сахнулась від мене назад. Ну, я ж навіть не намагався. Я навіть камінь поклав. А вона на мене витріщалась — напружено, наче готова до втечі чи стрибка. Сповнена нерозуміння. Якогось такого прибитого, фатального і… справжнього? Ну, ні. Ні, так не буває. Не зі мною. Не з Астаррою. Не після того, як ми втрапили у криваве побоїще, пастку, нас ледве не вбив якийсь Айрон, вона дивом витягла портальний кристал… і… і… втратила пам’ять?

— Астарро? — спробував я.

— Яка ще Астарра? Хто ти такий? Що відбувається?

— Асю, — витріщився я. — Що ти кажеш?! Ти мене не пам’ятаєш?..

— Не пам’ятаю. Я тебе не знаю, — сказала вона.

— Як ти можеш мене не знати?!

— Я… Я… — затнулась вона. — Не пам’ятаю, — сама собі здивувалась. — Нічого не пам’ятаю. Що сталось?..

— Ти… пам’ятаєш, як тебе звати? — витиснув я. — Ми провалились в інший світ, і ти головою вдарилась. Тебе звати Ася, мене — Жако. Взагалі-то ми вже два роки одружені. Кохана, невже ти мене не пам’ятаєш?!

Узяв… і поцілував.

— Тьфу, фі, що ти робиш?

І коли вона нарешті перестала кричати, щоб я не наближався, я детально їй розказав, як ми познайомились, як вона палко в мене закохалась, як всі хотіли стати нам на заваді, але наше кохання всіх здолало, і ми одружились, і тікали. Два роки тікали. І зараз також тікали. Так, на нас напали. Так, тому вона скривавлена. Так, це вона нас врятувала й телепортувала. Ай-ай-ай, як жаль, що всі її кристали порозбивались. Це справді біда. Я сподівався, хоч кілька зостанеться… Що таке кристали? Хто такі душокради? Що це за мерехтливі потоки від мене тягнуться?..

Жах. Я не сподівався, що ще й це їй доведеться пояснювати.

Так, з мене просто зараз викрадають магію. Так, навіть коли ми в різних світах.

— То підемо і поб’ємо того, хто викрадає твою магію, — запропонувала вона.

— Ні, ми не будемо бити імператора! — видав я.

— Імператора?.. — затамувавши подих, мовила вона.

Так, мою магію викрадав імператор. Так, моя магія така неймовірна й прекрасна. Яка? Я вже сказав: неймовірна й прекрасна! Найпрекрасніша у всіх світах!

— А яка саме?..

— Кохана моя! — сказав я. — У нас нема часу. Ми провалилися в інший світ, нам треба роззиратись і розбиратись. Раптом ми провалились, не дай Небеса, у віднедавна ворожий Вербано — і на нас зараз влаштують полювання?.. Першими треба їх побачити. І налагодити контакт.

Вона погодилась. Вона тепер завжди мені кивала, вдивлялася з якоюсь такою вірою, зачудуванням. І цим треба було скористатись. Вона, прокляття, справді втратила пам’ять. Вона вірила в те, що я кажу. Ще годину тому — раб, зараз — «чоловік» самої Найкращої, Астарри! Яка, втім, не знає, що вона Найкраща, але знає, що вона мене кохає, робить все, що я кажу, від усіх мене захищає і взагалі пилинки з мене здуває. Я… ще досі боявся. І не міг повірити в це до кінця.

Але можливістю, що мені випала, треба було скористатись.

Я міг звільнитися з її ярма. Міг стати вільним, а можливо… якщо пощастить, якщо випаде… то навіть повернути свою магію. З допомогою Астарри.

Моєї коханої.

Моєї дружиноньки, сонечка, золотка, рибоньки.

Треба було тільки звідси вибратись — а далі буде видно.

А далі… виявилося, що це, прокляття, Вербано.

Вербано! Та як?!

Ми наблизилися до якоїсь хатки й побачили мага. Він творив магію словами. Далі постали питання: якщо це Вербано, то чому цього мага не тягне ворожий душокрад? Якщо це маг, і його не тягне ніяк душокрад, а в Астарри нема магії, то як ми можемо цим не скористатись?

— Але… це погано — в когось красти, — округливши очі, видала вона.

— Як це, «погано»! — пирхнув я. — Ти ж душокрадка!

— Красти — погано, — вперлась вона.

— Ну, але ж не тоді, коли від цього залежить наше виживання. Ми у ворожому світі, Асю. На нас у будь-який момент можуть напасти. Як ти думаєш мене захищати?..

— Так, щоб не красти!

Так… що не встигла вона нічого та ні в кого вкрасти. А якби й погодилася на мої слова, то, мабуть, не знала, як. Забула ази магії, душокрадства — всього, що знала. На нас вийшла ціла група озброєних душокрадів. Явно не наших. Я в той момент навіть хотів, щоб весь цей час вона грала — а зараз нарешті перестала, показалась і всіх їх порозкидала. Але… вона не грала? Вона справді перестала бути Астаррою? Вона…

— Це Найкраща! Вирубайте її!..

Мить спалахів. Мить жаху. Мить мого останнього найбожевільнішого сподівання, щоб я навіть залишився в рабстві, вона знову стала Астаррою… Але вона тільки вискнула й спробувала за мною сховатись. Розряд пройшов по мені точно й прямо. Дивною думкою вдарило: чи то я непритомнію, чи то помираю?..