Розділ 25. Тіні, яких не зупиниш

Жако

Я вже стільки разів тікав, що кожна наступна втеча була продумана до деталей. Астарра була зла. Охоронці були зайняті. Увесь світ душокрадів був на голках. Усе, що я мав — втекти із замку й заховатись, щоб проминула одна-одненька доба. І байдуже, що до цього жодного разу мені не вдавалось. Що у них були методи бачити «гарячі тіла», слідувати за магією, як за нитками.

Я не брав із собою нічого — це ж тільки доба! — і зривався з ніг, не озираючись. Треба було тільки бігти. Проминути ворота, двох охоронців, які тільки звично хмикнули… І дістатись до скляного лісу, забратись у ледве помітну вузьку нірку. Проповзти під землею, колючись скляним корінням, задихаючись важким повітрям. Повзти, повзти, повзти — засісти у печері зовсім глибоко…

І все одно бути спійманим.

— Привіт, Жако. Як завжди, — озвався до мене вартовий Астарри.

О, так.

Вони розбили нору вибухами, спустились — спокійно собі, в повен зріст — і витягли мене. Ще одна поразка. Це одна даремна, втрачена можливість. Ще одне приниження, яке я муситиму стерпіти. Потягли мене одразу до Астарри. Не до замку, а до… шахти?

Дарма. Дарма. Дарма.

Таке враження в мене заклалось, щойно я побачив Астарру. Як вона озирається. Як спуск до шахти всіяний тілами. Як душокради-наглядачі – ті, що ще зостались – готуючись, розминаючи в руках сфери магії, залягли за насипами… А вона на мене дивиться — з єдиним виразом лиця, єдиним враженням — що не варто мені було тут з’являтись.

«Заберіть його звідси негайно…» — не встигла навіть прокричати.

Коли нитка її сили обірвалась. Вона залишилась без магії. Вона… Астарра, Найкраща — і без сили, без магії! Пітьма. З шахти вдарила пітьма. Вона шугнула навсібіч, зрізаючи насипи, зрізаючи крики, волання — і обриваючи їх вмить, до кінця. Астарра зривала з себе кристал… З безодні шахти вийшов маг.

Я ніколи до цього його не бачив.

Але його постать, його погляд, його аура — всі свідчили про те, що це був Айрон. Той самий Вартовий, що складався з мороку та стояв на сторожі світу, який зовсім нещодавно був захоплений. Той самий, який був персональним завданням Астарри. Той самий… чию силу вона обрала серед сотень, тисяч інших — і вкрала. І я розумів, чому саме.

Його магія була нищівна. Вона неслась із неможливим, непосильним натиском — вбиваючи миттєво, без спину, без вагань. Вона була швидша — за порух пальцем, за думку захищатись. Вона виривалася з чоловіка — що вийшов із безодні шахти. Вийшов по тілах. Виглядав… таким мертвотно запаленим. Блідим, подертим, зі слідами від кайданок. І ненавистю.

Ненавистю до Астарри.

Удар! Тої ж миті Астарра розбила кристал. Тіні летіли, щоб уп’ястися їй в груди, ребра, серце — та вперлись у палючий спалах. Багряний, кривавий, він породився від шаленого удару — тіней об магію кристала, тіней об магію Астарри. Тимчасову, неправильну, несправжню. Від того сплеску… взялась вирва під ногами. А ударна хвиля відкинула мене на метрів п’ять.

Помутніла голова…  Перед очима — зблиски, тіні, марення. Астарра.

Вона стояла. Її рука викидала багряний мерехтливий батіг для удару. Тіні впали, відсічені, мов мацаки якогось чудовиська. Тіні… знову сіпнулися до неї з ненавистю, жагою вбивати. Айрон раптом сказав:

— А я ж в тебе закохався.

— Я в тебе також, — відповіла вона.

Мить його замішання. Не чекав? Не передбачав?.. Вона цим скористалась. Я за неї вболівав. Я всім серцем бажав, щоб вона з ним розібралась, розкинула йому пекло під ногами… Її сили навіть не стало, щоб пробити ауру тіней, що біля нього зірвалась. Її палючі промені розтали, вони вже кінчались. Змертвіла душа розчинялася в небуття…

Айрон глянув на неї якось вражено. Глянув собі на груди, де мала залишитись тільки дірка від удару. І вдарив її тінями наповал. Вона перекотилась, розбиваючи новий кристал. Її зачепило. Їй здерло шкіру, скривавило, зболило… Вона не кричала. Встигне, не встигне?! До бою під’єднались інші душокради. Ті вартові, що мене повертали.

Ті самі… що виявились тільки писком проти мага з тіньовою магією.

Їх не стало. Астарра задкувала. Між ними з Айроном — спалахи, спалахи, спалахи… І кожен — слабший, кожен — ближче до Астарри. Вона не могла з ним змагатись. Вона… зачепилась ногою за камінь. Я підхопив її, щоб вона не впала. Ще один кристал. Ще один удар — який вона відкинула назад до Айрона, та нас обсмалило, зачепило, так болісно зранило. Ще одні раптові слова:

— Як ти повернув собі магію?

— Артефактом, — сказав Айрон.

Сказав… перед останнім, вирішальним ударом. Він не намагався узяти її в рабство, узяти як бранку. Він хотів, щоб її не стало. Він вдарив. Спалах кристала… І я відчув, що провалююсь. У смерть, небуття? Блискавичний гучний шквал. І я вдарився спиною об камінь. Астарра впала далі. Айрон? Айрон?..

Його не стало.

Мить — на побачене. Мить — на аналіз.

Її кристал нас телепортував, розірвав матерію між світами. Справді? Справді?.. Я не міг отямитись. Не міг не відчувати тіні, що мене прорізають. Але ж… їх справді не стало. Інший світ. Інші обставини. Ніякого Айрона, ніяких тіней, що вбивають. Ніяких… душокрадів. Тільки сонце, трава, квіти — все інакше, небачене. Та принаймні не зі скла. Астарра лежала. Голова їй кривавила. Також вдарилась об камінь? Не могла прийти до тями?