Розділ 24. Не тінь імператора

Ася

Уся наступна доба була зайнята підготовкою до операції, щоб перевірити цю гіпотезу — єдину, що ми мали, та єдину, що хоч трохи скидалась на реальність. Оскільки віднедавна просторові розломи, відчинені Вербано, мали дивну схильність самозачинятись, ми доклали зусиль, щоб групу, послану на розвідку цього разу, змогли витягти назад.

Дві Передкращих вхопились за них найпотужнішими просторовими нитками та змогли б вернути їх до нас ще навіть кілька хвилин після того, як розлому не стало б. Лава душокрадів із найбільш нищівною бойовою магією страхувала, якби раптом стався напад — стільки разів ми вже намагались до них завітати, то хтозна, який сюрприз нас міг чекати.

Секунди стали на відлік.

Три… дві… одна.

— ЗАБИРАЙ!..

Розлому не стало. Всю групу цілою та неушкодженою повернули назад. Всі, як один, підтвердили, що на них там чатували інші душокради іншого ядра.

Я. Була. Зла.

— Ти не підеш туди сама, — відрізав імператор.

— А хто, якщо не я?

— Будь-хто — але не моя єдина Найкраща, яку я не збираюсь втрачати.

— Ще б ви так за мене на інших завданнях хвилювались, — огризнулась я.

— На інших завданнях… були маги. Не душокради. Не найбільш бездушна, жорстока та нелюдська у всіх світах раса.

— Самокритично ви, кі’яре.

— Я забороняю.

О, так. Клятий переляканий бовдур він, а не імператор. Хотів, щоб ми все краще дослідили, дізнались. Хотів втрачати усіх інших, тільки не Найкращу. А навіщо втрачати, якщо Найкраща може все сама, як завжди, і не збирається втрачатись? Дні на планування. Дні на холодну замасковану паніку.

Дні — коли я кричала на імператора.

— Що це за шльондра поруч з вами?!

— Астарро… — він незадоволено поглянув. — Ти настільки перехвилювалась, що вже не впізнаєш Есеранту?

— Ану, забралася звідси. Негайно!

— Я… — побуряковіла вона.

Я шмагонула її тінями Айрона. Вона вибігла з кімнати, прикриваючись. Імператор дивився на мене, темніючи на очах. Заволікаючи весь простір своєю безмежною матерією влади, що мала мене стискати, пригинати, жахати. Він запитав:

— Чи не здається тобі Астарро, що ти забагато собі дозволяєш?

— Я дозволяю собі вас оберігати.

— Від кого? — він пирхнув. — Від однієї з наших найдовіреніших Передкращих?

— Від жінки, за яку я особисто не поручаюсь, яка мітить на місце Найкращої, всіма силами до вас підтирається — і яку запросто могли підіслати чужі душокради. Яка навіть може бути їхньою Найкращою. Як десятки разів уже була я. Ви маєте це добре знати.

— Абсурд, — відрізав він одразу ж.

— Абсурд, не абсурд — а я наказую, — відкарбувала я. — Наказую, що відтепер жодній іншій жінці не дозволено до вас наближатись. Тому що наш ворог — нашої раси. З нашими методами і нашими знаннями. І в їхньої Найкращої — послали вони її до нас чи не послали — не має бути жодного шансу до вас підкрастись.

Він піднявся. Сонце полоснуло по його шатах, позолотило всю кімнату. Тиск його влади не спадав. Тиск — здатен сплющити чи розірвати. Імператор сказав:

— З ким же мені тоді розважатись, якщо всім іншим жінкам ти забороняєш?

— Зі мною, кі’яре, — усміхнулася я. — Знаєте, скільки я знаю різних інтелектуальних розваг? Від планування міжсвітових нападів до посекундної стратегії контактного бою кожною відомою нині магією?

Він похитав головою.

— Холодна, неприступна, нікому не належна Астарра.

— Ваша Найкраща, — сценічно схилилася я.

І розвернулася, щоб вийти з кімнати. Його слова мене наздогнали.

— Ти б могла стати імператрицею, Астарро. Якби тільки забажала.

— Шкода, що я не бажаю.

— Чому ж, Астарро?

— Тому, що я — Найкраща. Та, що домоглася всього сама і сама захоплює світи за світами. Стану я імператрицею — стану тільки вашою тінню, кі’яре.

Мовчання. І короткий-короткий сміх, що прорізав кімнату.

— Іноді мені здається, що ти посягнула на щось небачене — і викрала душу імператора.

— У вас її немає. Немає, чого викрадати, — відказала я.

І вийшла злитись далі. На тисячолітню помилку, жертвами якої ми стали. На недогляд, сліпоту, на інших чужих душокрадів із псевдоімператором, якого не повинно існувати. І якого не існуватиме. Про це вже я подбаю. Я ж Найкраща.

Я була зовсім-зовсім зла, на тому рівні, на якому душокради ще здатні щось відчувати — коли до мене пристав Жако. Намагався підлеститися, щось спитати. Якби ж інший час! Зараз же я відрізала:

— Тікай. Година фори твоя.

Він застиг — як застигав у таких випадках завжди. Ніби мить сумніваючись, вагаючись, відчуваючи якийсь стишений жах. А потім зривався — і біг не спиняючись. Як усі рази до цього — і як зараз. Чи думала я хоч колись насправжки, що станеться, якщо йому вдасться?.. Ні. Бо йому не вдасться.