Розділ 23. Інше ядро

Ася

Власне, я сподівалась, що це буде солодке побачення сам на сам, а не велелюдне зібрання в тронній залі, куди запросили всіх, кого попало. Усе найближче коло радників, кілька воєначальників і навіть Передкращих — найбільш умілих душокрадок, серед яких обиратиметься наступна Найкраща, якщо мене раптом не стане.

— Ти б ще довше спала, Астарро, — ядуче кинула Есеранта.

Їй до моєї посади та вміння огризатись було як до неба рачки.

— Ти б щось одягла, Есеранто, перед тим як прибігати на зібрання. Це тебе витягли з ліжка якогось воєначальника, що ти встигла накинути тільки халат?

— Це… сукня така, — спаленіла вона.

— Ну, то змінюй кравця.

Я пройшла довгий стіл, де всі, крім одного, місця вже були зайняті — та сіла біля самого імператора.

— У чому справа? — запитала я.

Його золотисті очі були темніші, ніж завжди. Його голос не грався, не зваблював, не переминав нитки влади, коли він сказав:

— Один із захоплених світів перестав відповідати.

— Який?

— Вербано.

Той, у якому магія будується словами, закляттями. Як на мене, неприємний додаток до звичних помахів руками чи думками. Несвідомі нічого інакшого, вони так не вважали. Тридцять років тому захоплені в ході моєї чергової успішної операції. Я ще отримала в нагороду кілька дуже цікавих кристалів. Та щоб ними скористатись — довелося б плести закляття…

І ось, після тридцяти років тиші й покори без зайвого поруху там почало щось відбуватись. Два дні тому постійні звіти, обов’язкові для всіх світів-колоній, з Вербано перестали надсилатись. З ними одразу ж намагались зв’язатись. Дистанційно вони не відповідали. Перша розвідувальна група… пропала. Просторовий розлом із незрозумілих обставин зачинився одразу ж. Коли послали ще одну групу, один розвідник встиг заскочити назад.

Його запросили до зали.

Те, що він сказав, змусило всіх вклякнути.

— Там були… душокради. І вони були… інакші… Не нашого… ядра.

Розвідника вивели із зали. Здійнялись безладні вигуки й питання.

— Він впевнений в тому, що бачив? То ж могли бути просто наші душокради!

— Не може бути інших душокрадів. Він так хотів зажити собі слави?..

— Злякався і втік, коли інші залишились там помирати! Ще й навигадував!

Імператор дивився на мене ненастанно.

— Астарро?

Тиша запала одразу ж. Я запитала:

— Яка ймовірність, що один з передових розвідників, син видатного Кепергара, знаний в багатьох операціях, як надійний та досконалий — брехав би чи не зміг відрізнити душокрада нашого ядра від не нашого?

— Дуже низька.

— Яка ймовірність, що існує раса, повністю ідентична до нашої, але іншого ядра, про яку ми не знаємо і ніколи не бачили, постійно захоплюючи світи за світами?

— Дуже низька.

— Тож… яка ймовірність, що у часи Великого Розбрату частина душокрадів, визнаних повстанцями та зрадниками, що замахнулись на священного імператора — насправді не знищені під нашим мечем до кінця і не згинули на просторах всесвіту, а знайшли собі інші землі для життя та навіть інше ядро, щоб поєднати його з їхнім імператором-самозванцем?

Кожен присутній в залі мовчав. Минула секунда — і впираючись в мене очима, випалюючи мене наскрізь, імператор сказав:

— Дуже низька. Але вища за попередні.

«Значно вища», — читалося в нього в очах.