Розділ 22. Колись Айрон

Айрон

Я не збирався бути рабом. Ні під нагайкою, ні під найболючішою магією, ні під загрозою страти. Але я ним став… Я б поклав свою голову під удар меча — тільки б не знати рабства. Але вчора мене на прив’язі затягнули у світ загарбників, а вже сьогодні я загинався, розмахуючи киркою у глибоких, безпросвітних, важких шахтах душокрадів.

Ми добували кристаліти — основи для їхніх кривавих кристалів.

Ми добували матеріали для їхніх смертельних ювелірних прикрас.

Ми… задихались та падали, скуті ланцюгами, з кирками в руках.

І я також. Я — колись великий лорд Айрон, Вартовий, володар тіней та пітьми, тепер — просто раб. Мою силу та душу забрала Астарра. Мою волю забрали істоти, проти яких я беріг світ на своїй священній посаді.

Я хотів стояти й рук не підіймати, ігнорувати всі їхні накази… Я вільний, я лорд Айрон, я не збираюсь рабувати! Я краще помру від меча! Та вони… не збиралися мене вбивати. Лише торкали тою страшною маленькою річчю, астергаром — і я спокійно, одразу ж, тої ж миті припускався до рабства.

Вмерти було краще, ніж відчувати на собі астергар.

Малесенький артефакт, який не залишає жодних слідів та поранень. Малесенький артефакт, як був у кожного вартового душокрада. І такий, що діє тільки на магів. Я власною кров’ю це дізнався. Коли, вириваючись, зумів видерти у наглядача один астергар, вдарив його з розмаху… А йому на те байдуже, ніякого крику, ніякої реакції.

Лише жахливий, всеосяжний, моторошний сміх душокрадів.

Навіть Астарра, здається, не сміялась так страшно. А може, я вже почав забувати… Голова була якась пуста. Я… Айрон? Я колись був Айроном?.. Небеса, хто такий Айрон? Чому в мене в голові його ім’я?..

А. Може, це душокради мене так назвали.

Коли притуляли мене астергаром… Коли я, задихаючись, зомліваючи, забуваючи власне ім’я, кричав. Виявилось, рабів ніколи не карають побиттям. Виявилось, це протизаконно. Заборона на фізичне насильство стосовно рабів — встановлена самою Астаррою, Найкращою імператора!

Карати можна тільки астергаром.

Він діє в моменті, діє тільки на мага, роздираючи його внутрішню магію — навіть коли її нема, коли її з м’ясом видерли душокради, коли там у грудях тільки діра, глуха діра… Він роздирає магію так, що ти не здатен не кричати. Ніхто не здатен. А щойно від тебе заберуть клятий астергар — все, тиша, спокій, ніякого болю нема. Ніякого сліду, ніякої рани. Ніякого впливу на подальшу здатність працювати.

Це Астарра так постаралась. Хвилювалася за бідолашні душі, заковані в рабство. За їхню ефективність та здатність кристаліти добувати. Я вже почув про них достатньо. Я знав, куди зникають маги, висушені рабством настільки, що вже не здатні працювати. Але ні, їх не просто страчують. Їх страчує сам імператор.

Єдиний зі всіх душокрадів, здатний витягувати душі на смерть.

Єдиний зі всіх душокрадів, здатний володіти силами без міри, не обмежений правилом «одна вирва без магії — в один час — одна душа». Імператорство було не просто посадою. Воно було благословенням їхнього всеєдиного магічного ядра — такого ж самого, що й наше, у нашому світі, владне над нашою магією.

Маг біля мене продовжував хрипіти, балакати… Розповідав мені щось далі. А нащо? Я вже переставав пам’ятати. Я — не істота з душею, з ім’ям. Я просто інструмент, який добуває ресурс для кривавих кристалів. Тих, де зачинені душі, вирвані на смерть імператором. Тих, що можна розбити, і ще якийсь час витягувати, поки душа без тіла, без прив’язки не розсіється в небуття. Навіщо мені все це знати? Навіщо він все це мені розказує, ніби те, ким я був до рабства, щось значить, у мене варто вірити, сподіватись?..

Я загубив лік дням. Я ще рахував, коли їх було один чи два. А може, це вже тоді було неправильно. Може, ми спали не по днях, може, інакше. Ні сонця, ні неба, ні календаря я не бачив. Я забував. Я просто вимахував киркою, падав, кричав. Від мене забирали астергар, і я знову працював. Я хотів добре працювати. Я просто не хотів відчувати на собі астергар.

Я… вже й не слухав, що він там казав. Дивний дурний раб, його ж можуть вдарити астергаром. На що він сподівається? Нащо все це мені повідомляє, щоб я розбирався, володів ситуацією? І чому… він перестав працювати? А просто дивиться на мене і каже:

— А зараз, Айроне, ми будемо тікати. Ти ще тінями своїми не розучився керувати?..