Розділ 21. Незрозуміла нелюдська істота

Жако

Вона не була зовсім лиха. Жорстока — це так. Нелюдська — так. Але не до кінця. З неї була досить специфічна господарка й пані. Така, що буде з тебе знущатись з кожною ліпшою дріб’язковою нагодою, що їй випадає — і така, що майже ніколи й ніяк тебе не каратиме. Навіть за замах на її життя чи спробу втікати.

Це ж не серйозний проступок.

Це її звеселяло.

Я замахнувся на неї, намагався отруїти на смерть саму Астарру, Найкращу імператора — і знав, що нічого страшного й фатального мене не чекає. Принаймні несподіванок в цьому плані вона мені давно не давала. Поставила мене на коліна — і запитала:

— Будеш цілувати пальці на моїх ногах? Чи вигадати якесь інше знущання?

— Пальці, — видав я.

Усміхнено й звабливо, звичайно. Це ж така нагода, гріх її упускати. Тим паче, що пальці в неї були надзвичайні. І на руках, і на ногах. Такі, наче вона ніколи ними не користувалась, не ранила, не стирала. Вона вся була така ніжна й крихка. Як могла в ній вміщатись така здатність ламати та вбивати?..

Вимагати, щоб кожен, хто за неї слабший, цілував їй пальці на ногах.

Вперше я відчув цю насолоду на собі, коли вперше пробував тікати.

Це було шалено, розпачливо, не сплановано, неправильно. Я тільки-тільки освоївся, прилаштувався. Зазнайомився зі світом душокрадів, його законами, його правилами. Астаррою. Дивною, страшною, незрозумілою, нелюдською, неправильною — не такою, яку хоч колись вивчиш настільки, щоб знати, чого від неї чекати. І я все одно спробував від неї тікати.

Я… заледве вибіг із замку. Мене тут же впіймали, зв’язали, заткнули рота — і кинули перед Астаррою. Вона дивилася на мене невблаганно, а я не міг навіть звук з горла дістати.

— Відрубайте йому голову, — короткий наказ.

І я кричав. Кричав крізь кляп, виривався, намагався до неї дістатись, всім виглядом благав дати мені сказати… Та мене просто витягли з зали. І повели за замок, у темне сіре місце, куди навіть ревіння їхніх дра’конарі не долинало. Там був пень, сокира, два душокради. І я — прив’язаний за шию до того пенька.

Я — приречений на страту.

Я — приречений, що заплющив очі від страху…

Удар. Сокира відколола шмат від пенька. Регіт душокрадів. Мене відв’язали. Пнули ногою на землю і сказали:

— Найкраща пожартувала.

Пожартувала. Просто пожартувала.

— Вона тебе в себе чекає.

Я плівся до неї, ледве тримаючись на ногах. Повторюючи, як мантру, що зараз я буду спокійний, буду вдавати, що нічого не сталось, знову грати звабника, закоханого в господиню раба… Та вона зразу ж хитнула всі мої плани запитанням:

— Як тобі сподобався мій жарт?

— Ну, аматорський такий трохи, знаєте.

— Що, справді? — засміялась вона.

— Так. Зі всією серйозністю та щирістю заявляю. Більше таким не займайтесь. Воно не ваше — і шансу на зростання немає.

— Тоді… як тобі такий варіант? Я дозволяю тобі тікати, — раптом сказала вона. — Намагатись принаймні. Я навіть тобі можливості та фору даватиму. Наказуватиму охоронцям тебе не чіпати. Недовго, звичайно. Хвилин дві-п’ять. І якщо за добу тебе не зловлять — ти вільний, Жако. Але… — затрималась так. — Якщо зловлять, то велике та страшне приниження тебе чекає.

— Яке? — видихнув я.

— Наприклад… цілувати пальці на моїх ногах.

— Ясно.

— Можеш тікати.

Я так і вкляк. Що — вже, зараз? На повному серйозі? Отак раз — і…

— П’ятнадцять хвилин. Стільки охоронці не будуть тебе перепиняти.

І я рвонув тікати. Вдруге за один день. Вдруге… пережовував поразку.

І питав її:

— А… перед тим, як цілувати, можна взяти ганчірочку, мило, гель, шампунь і ще чим ви там шкіру миєте-натираєте — і по ваших милих пальчиках..?

Вона на це повела бровами. Мовляв, нічого собі вигадник. Ще ніхто так не викаблучувався, коли приниження приймав. Але сказала на це:

— Так.

Тож… не так і страшно цілувати їй пальці на ногах. Страшно — жити під її владою і не намагатись тікати. Ненавидіти її… тихо ненавидіти — і час від часу помічати, що вона таки прекрасна. Страшна і прекрасна. Цікава. Бо ж як така небачена, нелюдська істота може бути нецікава? Що нею керує? Чи сняться їй кошмари по ночах — після всього того болю й жаху, що вона завдала? Крові, що пролила?..

Ні. Навряд чи.

Моя кімната була поряд — як особистого раба. І я жодного разу не чув, як вона, прокидаючись, кричала. Я навіть кілька разів бачив, як вона спала. Мирно. Спокійно. З таким якимось виразом… ніби все вже збайдужіло. Ніби за ті свої сто п’ятдесят літ вона вже стільки перебачила, що їй вже нудно було жити це життя. Жити… і не відчувати.

Я ні разу не чув, щоб прокидаючись, вона кричала — але чув, як сьогодні її різко підняли зі словами:

— Мі’алі, вас викликає імператор. Негайно.