Розділ 20. Матеріо падає

Жако

Два роки в рабстві. Два роки під її владою.

Я до кісток пам’ятав той день, коли це сталось. Коли наш світ впав під їхніми ногами. Ніхто про них не знав. Ніхто навіть не здогадувався, що це не Земля — а якесь там Матеріо, як вони нас назвали. Наче те, що вся наша магія була матеріальна, давало їм таке право. Матерія каменю. Матерія щастя. Матерія кошмарів. Матерія… яку у нас забрали.

У нашому світі ніколи не існувало рабства.

У нашому світі ніколи не знали вирваної магії.

У нашому світі… знадобилося два дні, щоб впасти.

Коли матерія захисту розсипається і більше не захищає. Коли матерія вогню більше не спалахує. Коли уся, уся матерія — і моя також! — більше не відкликається. Коли я разом зі всіма, знайомими мені і незнайомими, баченими і не баченими, сиджу на підлозі в кімнаті — і притуплено чекаю, коли вернуться душокради. Раз! Двері розчахнуті. Лунає наказ:

— Усе, крім штанів, знімайте. Найкраща любить милуватись напівоголеними чоловіками. І одяг можете не складати: ви його вже не побачите.

Ніхто не впирався. Я не впирався також. Тільки на порозі до мене гаркнули:

— Взуття знімай також.

У коридор я виходив босими ногами. Зі скованими за спиною руками. Як і кожен, що сидів зі мною в тій кімнаті. Німим ланцюжком нас довели до зали. Нашої власної зали, серед якої на троні розсілася їхня Найкраща. Закинула ногу на ногу та віддавала накази. Розподіляла новоспечених рабів на каторгу і на щось віддалено краще, хоч і не ясно, що насправді було краще.

Мене також пнули на коліна перед Найкращою.

— Ім’я? — схиливши голову, запитала вона.

— Жако.

— Жако, — посмакувала вона. — Гарне ім’я. Магія в тебе була така ж гарна?

— Так. Найкрасивіша, — видав я.

— І яка ж?

— Я вже сказав.

— Не зрозуміла, — повела бровами.

— Найкрасивіша у всіх світах, — повторив я.

І закричав. Повітря не стало… Біль, що мене пройняв, був такий шалений, нереальний, наче мене надвоє роздирали. Зсередини щось виймали, випікали. А мене ж навіть магією не вдаряли. Просто притулили щось, таке маленьке й незначне, раз-два — і вже нема. Тільки я валяюсь на підлозі, знесилений від крику. І чиїсь руки знову ставлять мене на коліна. І я намагаюсь віддихатись, впустити повітря. А вона на мене дивиться — мов нічого не сталось, як і раніше.

— Цікаво, — хмикнула.

А я намагався наново відчути своє тіло. Зрозуміти, що вони з ним зробили. Прорізали? Пропалили? Уже нічого не боліло. Тільки якесь жахне відлуння гуділо.

— А чим же ти займався у цьому пречудовому світі?

— Я… — ледве витиснув. — Горщики робив. Браслети. Квіточки. Будинки.

— Дійсно? Широкий же в тебе професійний список.

— Ні. Вузький настільки, що у ваших катів буде ширший.

Я це видав — і зразу ж зіщулився, готуючись зірватись на крик. Ззаду щось майнуло, нависло. Вони точно збирались вдарити мене тою річчю. Але трапилось щось інше. Мене не пронизав ніякий біль. Мене не розривало зсередини ні в цю мить, ні навіть на одну пізніше.

Душокрад біля мене застиг. А Найкраща здійняла руку вище.

Найкраща… заборонила зривати мене на крик.

Я швидко видихнув:

— Я… мав на увазі, що робота в мене була одна. Я ніколи її не змінював.

— І яка ж вона?

— Найкраща на світі.

Мить… Може, мене знову збиралися вдарити. Може, я обрав неправильну тактику. Може, треба було грати найсумирніше, найпокірніше хлопча. Може, мене уже не просто вдарять. Не відправлять на каторгу. А… на страту?..

— Сюди, — наказала Найкраща.

Я не зрозумів. Але душокрад біля мене зрозумів, звичайно ж. Усіх кидали на коліна на відстані від Найкращої. Між нею і жертвою цього разу — метрів чотири-п’ять. Мене ж підняли… і відстані не стало. Я впав на коліна просто перед її ногами. Аж її багряна, кривава сукня до мене торкалась. Її нелюдські очі продовжували мене розглядати.

Жодного слова. Жодної погрози. Жодного наказу.

Тільки рука її раптом за мене взялась. За підборіддя — так рвучко та владно. І повернула мені голову вбік.

— Отам тепер буде твоє місце. Як мого особистого раба, — промовила вона. — Ти згоден, Жако?

— Так… пані.

— Так, мі’алі.