Розділ 18. Звабник

Сайтар

І стало зрозуміло, що шансів зваблювати Астарру краще за нього у мене було приблизно… жодного. Паніку я вимкнув, паніки в мені не було. Я ж ментальний маг, я крутіший, сильніший, у мене є перевага. Я вмію ритися в думках. Але те, що я там наривав, якраз ще більше штовхало мене в сторону паніки.

Думки в нього, очевидно, завжди відрізнялись високим рівнем замилування. Він тільки коротко на мене глянув — і вже поміркував:

«Яка милота, що він зв’язаний. Тільки випроваджу Астарру з кімнати — і одразу ж викину його з вікна».

Ага. Ага… Пункт перший. Не дати Астаррі вийти з кімнати.

Вона заусміхалась.

— Жако! Милий мій, як давно ми не бачились, а ти так грубо починаєш.

— Мі’алі… — так і промуркотав. — Я ж думав, що я ваш єдиний особистий раб, а злі язики вже розказують, що ви мені зраджуєте.

В руках він тримав тацю з келихом та пляшкою. В очах — темне жариво. Темне — і зовсім не схоже на те золотисте м’яке сяйво, яким відлунювала його магія. Вирвана так само, як в Айрона — і сотень, тисяч наших магів. Він вже, напевно, її навіть не відчував. Та око, придатне до магії, досі могло її в ньому розрізняти. І дивуватись, що я ще такої не бачив. Вона була якась… не наша. Інакша.

— Сайтаре, — повела рукою Астарра, — це Жако. Жако, це Сайтар. Боюсь, злі язики тобі правду розказують. Надибала я цього красеня на завданні — і вже не можу з ним розпрощатись.

— Закохались? — видав Жако.

— Жорстоко й невблаганно.

Я аж закашлявся. Жако на мене поглянув — мало не продірявив. Втім, я його дірявив також. Його гнучку, вільну поставу, ніби у кота. Таку ж розслаблену — і таку ж готову будь-якої миті зірватись. Рухи в нього — точні, плавні. Жодного різкуватого, жодного зайвого. Очі — темнуваті, темно-карі. Гострі до краю. Вуста… неначе завжди насміхаються. Неначе він, зриваючись на крик — від болю, злості чи від жаху — все одно продовжить насміхатись.

Він рушив до неї прямо, разом з тією тацею, пляшкою вина чи ще чогось там — підготовлений, зараза. І спитав:

— Чим же він вас так причарував?

— Магією, — видала вона.

— І яка ж вона в нього?

— Вгадай.

Він вже був біля неї, наливаючи їй у келих вина. Він скидався на того, що прислужував їй завжди й бездоганно. Вгадуючи кожне найпримхливіше її бажання, з’являючись там і в той час, щойно вона це загадає, не встигне навіть перем’яти на вустах. Але виглядав він не як слуга. А як справдешній проклятущий звабник. Неслухняне волосся, атласна сорочка, що так і міниться, поблискує — і ще й хустина, пов’язана навколо шиї.

Він поправив її і видав:

— Повітряна?

— Ні.

— Вогняна?

— Банальність.

— Прошу, мі’алі, — простягнув їй келих і вона взяла. — Земляна?

— Не стихійна, Жако, — знуджено зітхнула Астарра.

Він ковзнув їй за спину та опинився зовсім близько. Аж інтимно. Аж настільки, ніби я тут, зв’язаний, не сиджу і на все це не дивлюсь. Як він прихиляється їй до шиї, торкається її диханням та продовжує відгадування моєї загадкової, пречарівної сили шепотінням.

— Навряд чи цілительська.

— Ні.

— Просторова? Часова? Гіпнотична?

— Ні.

Вона відповідала так незвично усміхнено, тримаючи келих в руці. Так і не підносила його, щоб відпити. Насолоджуючись його диханням по її шиї, його шепотінням. Його вмінням грати спокусника, не переходячи межі, не забуваючи свого місця — і її. Зображаючи таку щиру тягу, захопленість, неначе він скучив, він вже без неї не міг. І разом з тим… викликаючи в мене мурашки по шкірі.

Усе це були рухи його тіла. Я ж іще читав думки.

Холодні. Прораховані. Страшні.

Він давав припущення, не задумуючись, на відмахнись — стежачи за чимось іншим.

— Акустична? Телепортативна?..

Астарра раптом видала:

— Я не видирала в нього її. І він користується нею просто цієї миті.

Він так і застиг. В очах у нього вже майнула відповідь… Та Астарра озвучила її, не дочікуючись:

— Ментальна. Здатність читати думки.

І він пронизав мене очима.

Тому що дуже неприємно дізнатись, що хтось рився в тебе в голові… коли ти намагаєшся отруїти людину. А надто — свою пані, Найкращу, Астарру, завойовницю світів, що так і тримала той келих в руці.