Розділ 17. Переповнений щастям

Сайтар

До палацу я їхав піднесений та сповнений щастя. Все буде чудово, все буде прекрасно. Мене уже найближчим часом викинуть з вікна. Отака-от недовготривала посада особистого раба. Зайнята, так би сказати. А я, наївний думав, що мені буде краще, ніж Айрону. А він собі спокійно буде мучитись на каторзі, а мене більше не стане. Я здіймусь на небеса і буду звідти за ним спостерігати. І він продовжить плакатись мені, як мамі. Хах. Ахахах.

Ну, ідилія, досконалість.

— Сайтаре, ти щось приймав? Що за либа, га? — кинув той душокрад.

Ага! Я звернув на нього увагу.

— А у вас випадково не зайнята посада особистого раба?..

— Що? — пирхнув той. — Ти ж раб Астарри! Рабувати він у мене зібрався. Аж два рази…

Шкода. Дуже й дуже шкода. А я вже почав сподіватись.

Ми стрімко й ненастанно наближались до палацу. Летіли на возах, таких безколісних і неправильних, що навіть землі не торкались. Лише злегка вібрували над дорогою — прямою, гладкою та ідеальною. Швидкість у них була захмарна. Нечисті вигадки. Магія у возах. Артефакти! Вони можуть дозволити собі робити з возів Артефакти. Для них це не така болючість і трагедія, як для нас.

Прокляті, прокляті душокради.

Проклята, проклята Астарра.

Проклятий, проклятий Жако.

Ми дістались до палацу. Нас почали стягувати з возів бранець за бранцем. Мене стягнули також, і я від незвички, після шаленої поїздки, навіть заточився на ногах. Швидко зорієнтувався і постарався злитися з натовпом, потягнутись туди ж, куди й всі бранці… Але Торн вихопив мене одразу ж.

— Сайтаре, це ти так поспішаєш до Астарри? Та тобі ж в іншому напрямку, я тобі покажу.

Я б йому там показав, якби не був зі зв’язаними руками. Я б йому показав…

— Сайтаре, не плач, все буде гаразд.

Знущався, душокрад проклятий. Насолоджувався моїми стражданнями. Повів мене сходами до парадного входу в палац. Я під враженнями від того, що начитався у всяких особистих рабів у думках, навіть не сильно роздивлявся. Нічого нового й не випадало шансу побачити. Все скляне, блискуче, багряне, неправильне. Все таке саме. Може, й стіни такі самі? Може, вони з одного удару кулаком розбиваються? Може, мені вдасться, я втечу і… мене знову схоплять душокради.

Жах, я ж як Ася в замку лорда Даріана. Неприємно насправді. Може, проявлю до неї емпатію, скажу їй, який це жах, вона ж має це знати, ну, не можна ж так.

Астарра!

Ми були вже близько, я відчував. Прямували жахливим, неприємним для психіки скляним коридором до — зуб даю! — таких же жахливих, неприємних для психіки скляних покоїв. Може, там ще по підлозі валяється бите скло. А що ж вони в коридорах не придумали такого, не вистачає ще його. І…

Зупинка. Спертий подих. Моторошні двері, розчахнуті Торном.

Коротке та грубе:

— Заходь.

Ніякого Жако ще не було. Не знаю, чого я боявся, бо ж відчув би його. Була тільки Астарра. Торн одразу ж залишив нас удвох. Коли мав з’явитися той клятий Жако — невідомо. Лік часу пішов. Тож я взявся одразу пускати в дію все, що в мене було:

— О сонце очей моїх, чому ти залишила мене так надовго?

— Ого.

Вона тільки злегка вигнула брови. Сиділа на троні, закинувши ногу на ногу. Від неї до мене — десять кроків. Як на тронну залу, кімната була досить коротка, а як на покої — надто довга. Може, це була просто її власна зала з її власним троном. Імператор її на свій не пускав, схоже.

— Сайтаре, це тобі так сильно припекло голову чи ти справді мене звабити хочеш? Думаєш, так довше залишишся моїм особистим рабом?

— Я готовий залишатись ним до скону.

— Сідай вже. Бачу, що трусяться ноги.

Короткий помах її рукою — і метка тінь відсунула один стілець від довгого-довгого столу, що наче стелився перед її троном. Я слухняно туди підійшов. Слухняно сів, тільки-тільки розкрив рота…

— Як тобі, Етерно? — мовила.

— Обожнюю. З першого погляду.

— У кого ти вже встиг поритися в головах?

— Та ні, ні в кого. Я навіть…

«Не думав такого…»

Не встиг сказати слово. Двері розчахнулись, завмерло відлуння гулких кроків.

І жах, притупленість, приречення стиснули мені горло.

— Хто це непорозуміння? — кинув Жако ще з порогу.