Розділ 16. Скляний світ

Сайтар

П’ять Артефактів. Один, два, три, чотири, п’ять. Тільки п’ять. П’ять, п’ять, п’ять. Усі та кожен до одного знали, що лишилось всього п’ять Артефактів. Лишалось… Поки до нашого світу вдруге не вдерлись душокради. Ті, проти кого ми й будували цей захист. Будували століттями, збираючи по краплинках усю, що тільки вдасться, магію. Відриваючи її від тіла, коли природа її така, що від тіла вона не відривається. Що людина та душа невіддільні, а душа є магія.

І ось він каже, що міг існувати ще й шостий Артефакт.

Той, про який Верховний нікому не сказав. Той, про якого…

— Заходите в розлом по одному! — гиркнув душокрад.

І я знову, наново усвідомив, що я справді зайду в той розлом. Ту дірку світового міжпростору. Я…

— Пішов!

Мене гепнули в спину так боляче, що я втратив опору. І спіткнувшись, просто впав, полетів крізь той розлом. Холод! Клятий, несподіваний, колючий холод! По шкірі мені наче прокотилися голки. А повітря, повітря… Що з ним, де воно? Його не було. Воно не заходило мені в легені, замість нього — якесь скло. О Прадавнє слово! Це не повітря, це скло. Вони кинули мене сюди задихнутися склом. Стерти легені в кров…

— Не стій, дурню. Проходь, — штурхнув мене хтось збоку.

І я хотів сказати, що я не здатен, я не можу, я зараз захлинуся кров’ю…

— Та що ж ви всі такі! Дихайте носом, носом!

— Сайтаре, чи як там тебе! — ледь-ледь знайомий голос. — Ти права рука Вартового чи хто?..

Цей самий голос плеснув мене по спині, ніби збиваючи, розминаючи те скло. І я з надривним полегшенням відчув, що воно таки проходить. Мені вдається дихати тим склом, і з носа поки не витікає кров. Хоча мала б — таке було відчуття роздертості й болю.

Я ледве витиснув:

— Що… це?..

— Етерно, — сказав Торн. — Місце, яке ти тепер називатимеш домом.

Я… перестав захлинатися склом. Тепер я шматками заковтував розпач.

Інші бранці також хрипіли й задихались на вході. Їм також пояснювали, що вони хлюпики, не здатні ні до чого, і дихати треба носом, носом. Я тягся вперед, за чиєюсь такою ж прибитою спиною, прибито роззираючись довкола. Намагаючись навіть не згадувати слова «марення», «кошмар», «сон». А таке ж і не насниться, чесне слово. Або ж насниться — хіба хворому на голову.

Це був не світ — це було якесь збочення.

Все пронизував багряний колір. Рослинності не було. Замість неї — якесь скло. Травинки, кущики, деревця — всі прозорі, колючі, блискучі. Може, це були скульптури. Так, може, це були скульптури. Зліплені й розсипані вручну, за наказом якогось звихнутого імператора. Бо ж як трава може бути скляна? Як?..

А сонце, сонце! Його також не було на небесах. Замість нього — якась діра.

І все не так. І все неправильно…

Архітектор їхнього світу, видно, головою вдарився.

Ага. Ага… Він ще й драконів сюди приписав. Небеса. Я думав, в мене очі повилазять, коли в нас над головами почали пролітати велетенські крилаті ящери. Вони стогнали та кричали. Ревіли так страшно, що кров у жилах застигала. Вони…

— … не з’їдять вас, як не будете на них витріщатись. Власне, в оберненому напрямку це працює також. Тож не витріщайтесь. Вони такого не полюбляють.

І я ще раз згадав, що хочу до Астарри. Я не міг її читати між світами, але тут знову намацав — таку голосну, таку яскраву. До таких характерів було найлегше дотягтися думками. Підслухати розмову з імператором. Вразитись, що вона собі дозволяє, це в них так з імператорами розмовляють. Злякатись… що насправді означають кристали. Ті трикляті криваві кристали, яких стільки було на Астаррі.

Це душі. Душі магів. Душі таких, як я.

І їх на ній було… не порахувати.

Вона ж уся була обвішана чужими життями.

Вона… думала про якусь дра’конарі і якогось там Жако. Небеса. Я ще не оговтався від думки про кристали, але все одно хотів швидше до Астарри. Нас гнали від розлому до дороги з якимось дивним покриттям. І якимись… каретами, возами? Які… літали? Хтось закричав. Когось вдарили тією незрозумілою, жахливою річчю, один доторк якої зривав на волання.

Мене ще нею не торкались.

Але я бачив, на що вона здатна. А ще я не бачив такої в Астарри. І я, прокляття, швидше хотів до Астарри. До знайомої, жахливої Астарри, яка — парадокс! — найбільш людяно виглядала серед всіх цих нелюдських душокрадів. Може, профдеформація. Може, гра. А може, просто спогад, пам’ять. Але схоже, що найперше завдання мого виживання – це залишитись при Астаррі та вибитись поверх Жако й дра’конарі.

І я досить швидко намацав того Жако, в тому самому палаці.

І я… не те щоб зрозумів, що завдання трохи поважчало. Я трохи ковтнув жаху.

Бо ж цей самий Жако, про якого так зачаровано задумувалася Астарра, просто зараз обдумував невинний милий намір — викинути з вікна будь-якого нового особистого раба, якого б вона сюди притягла. Бо ж конкуренти йому були зайві.