Розділ 15. З панства в рабство

Сайтар

Я був би радий її бачити, як її дра’конарі. Гадки не маю, хто такий Жако і хто така дра’конарі, але я — я! — був би радий її бачити. Я був би радий, навіть якби вона прийшла, штрикнула мене тінями Айрона та одразу ж вимагала, щоб я цілував їй пальці на ногах. Тому що навіть так це було б краще, ніж гицати на возі з іншими рабами, жахатися, в якому вони стані, жахатися, що я також можу опинитися в такому стані — і жахатись, що нас вивозять в інший світ, у повноцінне люте рабство. Що я справді тепер раб, мені це не приснилось, це не кошмар. І іншим не приснилось також. Вони всі подумки кричать…

А я навіть не збираюся це розбирати.

Мені навіть не має бути страшно. Зі мною все має бути гаразд. Я ж тепер якийсь там особистий раб. Якого раптом, ні з того ні з сього, цілковито непередбачувано кинула його особиста пані — і його посадили на віз разом з іншими, нітрохи не особистими рабами.

Ніякої поваги.

Ніякої гарантії, що зі мною все буде гаразд. І вона тоді не просто пожартувала.

Тільки жах, тільки паніка, тільки розпачливі, беззвучні волання — що набивалися в мене разом з чужими думками.

Опинитись знову біля Астарри — ось єдине, чого я бажав.

Поряд з нею було не так страшно. Надійніше, знайомо якось. Від неї важче було чекати аж такого жаху, як він цих незнайомих випадкових душокрадів, що верхи нас супроводжували — запросто. Інші бранці їх так боялись, що я не знав, що вони з ними витворяли, щоб викликати аж такий лютий жах. І тим більше я не хотів цього дізнатись. Я хотів до Астарри. Швидше. Вже. Зараз.

Айрон!

Я знайшов його думками серед всього цього галасу, чув, як він до мене звертався. Бідолашний. Завжди мені так плачеться, ніби я йому мама.

«Сайтаре, вони відковують мене від стовпа».

«Сайтаре, вона казала, що це останні спокійні хвилини мого життя».

«Сайтаре, вони прив’язують мене до коня, і я буду бігти за ними позаду».

«Сайтаре, прокляття, гукни, що ти мене слухаєш, і я не збожеволів до того, що балакаю з тим, кого вже нема».

А, справді. Він же навіть не знає, чи не закатували до смерті мене душокради. Я вже навіть напружив голосові зв’язки… Але ні. До побачення. Я не збирався до нього кричати. Тобто, не збирався робити цього зараз. Поки довкола роз’їжджають люті, страшні душокради, яких всі неясно чому аж так жахаються. А він би навіть не почув моїх волань. Ми вже були серед поля, а його ледве-ледве виволокли з замку. Так що хай пробачить мені Айрон, а я вирішив сидіти тихо й писку не видавати. І взагалі — нічого йому не станеться.

А мені… ще й як.

Я ж просто нікому непотрібний ментальний маг — а не той, чиєю силою володіла сама Астарра. Хах. Астарра…

Досі важко було це прийняти. Кар’єрний ріст в неї був шикарний. З якоїсь там Асі, рабині, сто двадцятої — і одразу в Астарру, Найкращу душокрадку душокрадського імператора, очільницю Другого вторгнення, результатами якого ми всі зараз так потішались. Сковані чи зв’язані підскакували на возах, намагались не злетіти, не порозбиватись. Нас вивозили в інший світ в рабство. Нас уже стягували та шикували в ряд. Посеред поля виднілась просторова діра. Зовсім тоненька, але висока, тремка. Я ще ніколи такої не бачив.

Просторові розломи бувають, це так. Але вони такі, що раз — і вже нема.

А цей розлом стояв, тримався. Вони були здатні ними керувати.

Наскільки ж… наскільки вони насправді перевершували нас?

У нас із самого початку не було жодних шансів.

Я усвідомив це так холодно, так раптом. Але й остаточно, до кінця. Айрон може скільки завгодно себе винуватити за ту його дурість, за той Артефакт, але в нас просто не було ніяких шансів. Вони століттями готувалися до цього нападу. Вони розвинулись вище за нас. Вони спланували та скоординували все ідеально. Весь наш світ тепер під їхніми ногами.

Тільки про Верховного ніхто нічого не знає.

Ні про його смерть, ні про захоплення в рабство.

Душокради його вбивством чи полоном не хизувались.

Айрон думав про те саме.

І ще щось таке, що прокотилось по мені мурашками.

«А знаєш, Сайтаре… Я вперше задумався, що ніколи не чув, чиїм він був посвячений Артефактом. Не моїм — це факт. А якщо не моїм, то невже він залишався тоді беззахисним, коли залишився лише мій Артефакт? Чи він насправді… брехав, що існує тільки п’ять Артефактів?»