Розділ 14. Матерія влади

Ася

— По-вашому, я здатна замахнутись на життя імператора? — пройшла глибше.

— На Верховних та Найосяйніших ти ж замахувалась, — ледь-ледь повернув голову в мій бік.

Стало видно його профіль. Настільки вродливий та витончений, мов наймайстерніший майстер всесвіту його різьбив. На ньому не було жодної зайвої виїмки, жодної риси обличчя, яка б відхилилась від визначення «ідеальна, досконала величність». Яка, власне, не проймала мене ніскільки.

Я вимовила йому в спину:

— Цікавий же ви підсунули мені сюрприз.

— Я так і знав, що ти оціниш.

Тремтлива матерія зіслизнула йому по руці, і він нарешті обернувся до мене обличчям. Його очі, пронизливі, темно-золотисті, осягнули мене поглядом за мить. Наче прочитавши всі мої спогади й думки, всі слова, які я ще тільки збиралась говорити й навіть не поклала на язик. Його очі — наче залиті розпеченим металом по вінця, та дивляться холодно, як лід. Його обличчя настільки ж вродливе, наскільки жорстокість та бездушність проступає в його рисах. Змушуючи тремтіти. Змушуючи впасти й підкоритись — ще до того, як він накаже тобі це зробити.

Але Найкраща позбавлена радості відчувати це на собі.

— Ви підсунули мені Даріана, коли ми домовлялися тільки на Айрона. Ви поставили під загрозу всю мою операцію. До двох лордів і двох Артефактів я не готувалась!

Сяйлива усмішка майнула в нього на вустах — наче сонце розцвіло посеред кімнати. Усмішка — така м’яка та нерозгадана. Усмішка — за якою так важко зчитати хижий, небезпечний оскал.

Він сказав:

— Я ж хвилювався, щоб тобі нудно не стало. Коли все сплановано та передбачено, коли кожна деталь вже розписана твоїми власними руками, хіба це може бути тобі цікаво?

— Так, це могло стати мені так цікаво, аж до поразки, — пирхнула я. — Ви не мали змінювати погоджені плани. Ви мали мені сказати.

— Астарро, — знову пересмикнув ефемерну матерію пальцями. — Ми обоє чудово знаємо, що ти не здатна програти, коли я дав тобі завдання. Будь-хто, але не моя Найкраща. І ми обоє знаємо… як ти прагнеш відчувати. Я наблизив тебе до цього, чи не так? Як тобі сподобався мій маленький та невинний жарт?

— Пожартуйте так ще раз — я підніму повстання і поставлю нового імператора.

Він засміявся. І від сміху його кімната розпалилася жаром. Небезпекою. Бажанням тікати.

— Підійди до мене, Астарро.

Такі прості, неприкриті слова — а наче запрошення до смертельної пастки. Я рушила до нього, дивлячись йому в очі, не відриваючись. Кроками зухвалими, але плавними. Серед матерії його неосяжної влади, що все дужче мене огортала, починала стискати. Біля нього важко було стояти. Але я любила, коли важко. Я любила… ні, я до чорта не любила його жарти.

Він обійшов мене ззаду. Відкинув з плечей моє волосся, так обережно й ласкаво. І за мить я відчула, як на шкіру мені опускається холодний метал. Так ледве відчутно мене обіймає, а донизу його тягне великий пронизливо-кривавий кристал. Яка передбачуваність…

Я тільки й поцікавилась:

— Чия це душа?

— Моєї минулої Найкращої.

— Як смішно, — видала я. — Вас останнім часом добряче потягнуло на жарти?

— Навіть не знаю. Ти єдина, хто мені це зазначає.

— А іншим ви в рота заглядали, вони ще мають язика? Чи ви вже їх цього позбавили?

Він знову засміявся. Повернув моє волосся назад та сказав:

— Ця душа належала Першому захиснику Матеріо. Матерія болю. Я чув, ти на неї задивлялась.

— Дуже вам дякую. Ви вмієте виконувати найзаповітніші бажання.

— Все найкраще для моєї Найкращої, — сказав він та відхитнувся назад. — Іди вже, Астарро. Твоя дра’конарі так волає, що в мене вже голова розривається.

— Так, кі’яре, — мовила я та ледь-ледь кивнула в знак пошани.

Знаючи, що не зовсім воно й «так», бо ж рушила я не до дра’конарі. У цьому самому замку була ще одна істота, яку я так жадала побачити. Скучила. Засумувала. Шкода тільки… що мій любий Жако ніколи не буде такий радий мене бачити, як моя дра’конарі.