Розділ 13. Етерно

Ася

Через стільки часу у чужому, ворожому світі. Через стільки часу без жодного знайомого обличчя. Через стільки часу небезпечної, смертельної гри — коли й відголос думки може мене викрити… Я знову вдома.

Я пройшла через той вир.

Мене пробило шквалом відчуттів. Легкий-легкий колючий морозець по шкірі. Насичене, аж натягнуте повітря, як наче бринить тобі перед очима. Багряні, блискучі, дзеркальні кольори. Сонце — як розпечена дірка. Як та, що у мені самій. Без видимої матерії, без видимих країв. Скляні листочки та травинки, що тріскають та вискають, як ступиш на них. І лишаються на землі — розбитими частинками багряних кольорів.

Хтось кинув килим мені до ніг.

— Ви такі швидкі, мі’алі. Ми ще не встигли підготувати вам дорогу, як слід…

— Мм… Знайомі голки у шкіру, — промовила я чи то мрійливо, чи то тужливо.

По обидві сторони килима, дороги, стежини, аж до обріїв міста — люди, що схиляються мені. Хто коротко й ледь помітно, хто затримано й низько. Підстаркуватий Крайсса продовжує бубоніти:

— Мі’алі, йдіть по килиму, ще встигнете згадати, які противні ті голки. Он килим кінчиться — і підете без килима, дорога гладесенька й рівна…

— Дякую, Крайссо, та я краще буду летіти.

Я ще раніше почула такий впізнаваний, пронизливий крик — не схожий ні на що інше, із самих глибин повітряної висоти. Гучні помахи крил, зірваний вітер, що вдаряє в обличчя, ляскає по тілу, ледве не здуває тебе з ніг. Моя дра’конарі принеслась сюди, розбиваючи небо надірваним, стогнучим риком — щойно почула мій дух у цьому світі.

Я розлилася сміхом. Переповнюючись таким чимось дивним. Насолоджуючись почуттям такого чогось рідного. І дивлячись, як всі сахаються вбік, щоб дра’конарі мала, де приземлитись і нікого не роздушити.

«Бездушна зрадлива істота. Як ти могла мене кинути?!» — лине від її душі, зв’язок з якою у мене вже ніколи не розірветься. У тому лині немає жодних слів — лише інтонація, лише зародок, який мені ще треба продовжити й зрозуміти.

— І я також рада тебе бачити, — промовила їй у відповідь.

Вона кинулась до мене, наче хотіла розірвати на місці — та зовсім не пручалась, коли я прихилилась до неї обличчям, шкірою до шкіри. Моєю — тендітною та вразливою, до її — грубої та нечутливої. Коротка мить. Коротке перегукування без голосу, без мови, без слів. Я відхилилась, лоскотнула їй крила — та заскочила їй на спину. Ми злетіли в повітря.

Дра’конарі — не кінь, не їздова тварина. А розумна істота, з душею, розділеною на дві частини. Як і в кожного створіння, корінного для цього світу. Такого ідеального для мене — і для кожного, хто прийшов з того іншого, давно уже знищеного.

З дра’конарі неможливо злетіти. На ній не відсидиш сидіння, не припустиш навіть страху падіння. Бо ж одного разу впустивши в себе частину її душі, ти стаєш з нею наче одним цілим. Її думки — твої думки. Твої думки — її думки.

І зараз вона думала:

«Я тебе скину. Підлечу до самого сонця — і скину, розіб’єшся в трісочки».

— Звичайно, моя мила. Тільки до палацу спочатку долети — там і скинеш.

Його обриси вже ставали чіткішими. Його обриси — дзеркальність та каміння, віддаленість та близькість, примарний спогад та кошмарна мрія. Я летіла до нього, розкинувши руки, вбираючи повітря, швидкість, небо, розрізане крилами. Я так давно вже не летіла. Я так довго вже була прикута до землі.

«Тепер будеш довго в повітрі, я триматиму тебе тут вічно».

Ніхто б не почув із землі мого сміху. Та й не треба їм чути, коли я сміюся так щиро. Майже щось відчуваючи. Майже… але ніколи, щоб дійсно.

— Спускайся, мила, — наказала їй.

І вона спустилась. Вона завжди кричить, що не буде коритись — і завжди кориться тої ж миті. Я зіскочила з неї на терасу — білу й блискучу, як сніг під сонячним промінням. Прихилилась до неї обличчям — і рушила від неї, знову залишила її на самоті, з тужливим розірваним криком. Який ніколи не міг доторкнутися мені до душі — бо ж я ніколи й не мала її.

Усі, хто мені зустрічався, схилялись мені. Усі були раді поглянути — хоч краєчком ока, хоч раз, на ту, що один за одним підкорювала світи.

А ось я хотіла на імператора подивитись. Дуже хотіла.

Слуги розчинили мені двері до нього, щойно я завиднілась.

Він стояв спиною — у покоях, затоплених чимось сяйливим та мерехтливим. Він стояв спиною — випромінюючи щось таке величне та недоступне звичайному людському розумінню. Він стояв спиною — перебираючи пальцями тремтливу матерію, що рвалася вислизнути, розвіятись кудись.

Він стояв спиною — наче не чекав на мене з тої миті, як я ступила в цей світ!

Він стояв спиною — і навіть не обернувся, щоб сказати мені:

— Прийшла убивати мене, Астарро?