Розділ 12. Додому

Ася

Цікаво, що саме промайнуло у нього в думках. Що саме — коли я сказала, що вирву його з його власного світу та закину в інший. Чужий та ворожий, інакший, незвіданий. Цікаво — що у всіх, кому я це кажу, дуже різні думки. І дуже цікаві самі по собі. Не так просто усвідомити, що ось справді, дійсно існує ще чийсь інший, чужий світ. І те, що він не просто існує, про нього не просто розказують дослідники, книжки — а ти сам, власною персоною, потрапиш туди.

Можливо, на день. Можливо, назавжди.

Можливо, той світ прекрасний, мальовничий, не такий і страшний. А може — найжахливіший, який тільки можна уявити.

І цікаво — що я просто зараз могла б зазирнути йому в думки, якби перейняла його силу. Але ні. Для цього довелося б відпустити магію Айрона, магію тіней та пітьми. А я не збиралася допускати цього навіть на мить. Бо ж цієї однієї миті йому могло стати достатньо — щоб вирватись, розбити ланцюги, втекти.

Він переможений, але не слабкий.

І він може скосити половину моїх людей в цьому замку — до того, як хтось встигне знову відібрати його силу.

Тож ні. Думки цього миршавенького мага не варті таких ризиків. Не варті — втратити хоч мить почуття цієї п’янкої могутності, що розтікається мені судинами в тілі. Порівняти це неможливо ні з чим. Коли раніше в тобі була дірка, безодня, що рвалась затягнути все навкруги… А тепер там щось нуртує, бурхає, палахкотить. І я відчуваю, що ця надзвичайна, непоборна могутність скориться мені — за єдиним порухом моєї руки.

Нас, душокрадів, змалку вчать, як освоїти будь-яку силу.

Вони всі подібні. Опанував однією — опануєш якою завгодно, що трапиться тобі. Ментальна, вогняна, тіньова, матерія часу чи матерія кошмарів. Закони, принципи, порухи, точки контролю — усі ті ж самі. І почуття тріумфу також. Кожен раз — як вперше, як ніколи ще такого не ставалось. Нова сила торкається твого єства, нова сила п’янить, спонукає тебе її випробувати, випустити її з найсильнішим, найпотужнішим ударним імпульсом…

А маги навіть не знають такого відчуття.

Народжені з однією-єдиною силою — приречені ніколи не пізнати іншої.

— Сумно, Сайтаре, — видихнула я, знаючи, що він читає всі мої думки.

— Сумно неймовірно, — погодився він. — Я хочу води.

Я театрально хмикнула. І випустила в нього тіні. Тобто, не в нього, а в мотузки. Він мало не вискнув. І я знала, що він нажахався так само сильно, як і жахався вже сьогодні раніше. Не такі були страшні убивчі тіні… Як той факт, що вони мали б належати тільки Айрону, а не мені.

— Підіймай своє засиджене сидіння — і йди за мною слідом.

Я рвучко рушила до виходу, а він тільки пискнув:

— А ноги? Ноги… заніміли… Зажди!

І стала на порозі та всміхнулась йому, мило-мило.

— Іди — або помри.

І він пішов, забувши всі вигадки про якусь занімілість. Мої кроки відбивались від стін навкруги. Відбивалися дзвінко, велично — а не так, як раніше, приглушено й гірко, коли я вже ходила колись цими коридорами як рабиня. Сайтар плівся за мною криво, майже комедійно — якби не той прибитий вираз його обличчя. Торн виринув нізвідки, порушивши нашу ідилію.

— Мі’алі, — ледве-ледве поклонився мені.

— Так, Торне. Є якісь новини?

— Оррос прибув вам на заміну.

— Чудово. Для переправлення все готово? Зібрали рабів?

— Так.

— Чудово. Дай йому води.

Той глянув на Сайтара, скривився. Навіть не спинився, щоб дати йому напитись, а втиснув йому флягу, ідучи. Сайтар взагалі не противився. Він був би радий, навіть якби ту воду на нього вилили. Але не залишилось, що лити, бо ж він видудлив усе до останньої краплинки.

— Мм… а тепер поїсти? Яблучко, хлібчик? — видав він, ощасливлений.

— Яблучко, хлібчик?.. — Торн випустив смішки. — Там у підвалі бігають щури. Зловити тобі?

— Та ну, ні. Які щури. У вас нема окрайця хліба?

— Закінчились. Тебе ж не було на розподілі останніх шматків.

— Я був прив’язаний до крісла…

— І хто тобі винен?

Ми вийшли надвір. Сонце вдарило мені в вічі, лизнуло мені шкіру. Всі навколо метушились. Вели бранців, садовили їх на вози. Коні іржали, незвиклі до чужинського духу, що ширився від нових володарів. О… я не любила коней. Вони були голосні та незручні, всидіти на них було майже неможливо. Відсталий-відсталий, середньовічний світ.

Хай інші мучаться з цими тваринами. А мені підкотили карету, я сіла.

Рушили до одного з найближчих полів. Там, де багато осілої людської енергії, неможливо прочинити світовий розрив. Видіння за вікном змінювалися неспішно, і для поспіху не було ніякої причини. Я насолоджувалася цією плавністю на самоті. Сайтар та інші мучилися з возами та кіньми. Я гралася з тінями. Обплутувала ними пальці, лоскотала шкіру.

На півдорозі перетнулися з моєю заміною.

— Астарро? — кинув, гарцюючи на коні.