Розділ 11. Емоція всеохопного жаху

Сайтар

Я волав би від жаху, якби в мене в роті не було кляпу.

Двері розчахнулись, як фатум, і вона зайшла. Перебираючи руками ножа. Посміхаючись. Виглядаючи мої очі, які вона збиралася виймати. І думаючи, думаючи, думаючи, як їй сподобається це катування. Як я буду кричати. Яка це чудова, прекрасна емоція жаху та страждання.

— Давно не бачилися, Сайтаре? — мовила вона.

І без будь-яких прелюдій до мене пішла. Без будь-яких прелюдій перехопила ножа. Я почав волати крізь кляп. І мотати головою так шалено, з таким жахом… Марно! Я втиснувся в крісло, ніби це б завадило їй до мене дістатись, та вона вже дісталась. Світло відбивалось від її ножа. Було так близько, так страхітливо. Самим своїм виглядом різонуло мені по очах. Аж я вже відчув, як вона їх виймає, вирізає без жалю. Аж не витримав, не зміг, зажмурився від жаху…

А вона засміялась.

І я розплющив свої абсолютно цілі, незачеплені очі назад. І просто дивився, як вона хихотіла, встромивши ножа у стола.

Зараза. Прокляття. Небеса.

Їй навіть не потрібно було виймати мені очі, щоб викликати всеохопний жах.

Вона знову мене провела. Знову показала, який з мене бездарний ментальний маг, а в неї думках — що завгодно, що вона забажає мені показати, тільки не те, що насправді.

Проклята, проклята, проклята душокрадка.

Я дивився на неї вже не злякано, а прибито й роздратовано до краю. Так і намагаючись привести дихання до ладу. Вона сіла просто на стола у своєму розкішному, безсоромному вбранні, повна величі, повна влади. І наскрізь збоченого поняття розваги.

— Сайтаре-Сайтаре, — мовила вона. — Ти ніби й ментальний маг, постійно тиняєшся в когось в думках, маєш такі можливості вивчати людські характери — а передбачувати чиїсь дії досі не здатен.

Так, значить. Я промукав їй крізь кляп, що я думаю з цього питання.

Вона зовсім поблажливо на мене поглянула. Та поблажливим, лінивим рухом витягнула з мене кляп. Я прокашлявся.

— То? — схилила голову вона. — Я не розчула, що ти казав.

— Що я вивчав людські характери, а не такі збоченські, як твої, — видав я.

— А що, в мене багато характерів? — здивувалась вона.

— Та й імен також. Ася, Анастасія, сто двадцята, Астарра, Найкраща. Нас же… не знайомили так, щоб ти знала моє ім’я.

— О, я лише завчила на пам’ять без пам’яті всі біографії всіх людей в замку. Перед тим, як сюди потрапляти.

Я все ж не витримав.

— Небеса… а я був такий радий, що витягнув з тебе твоє справжнє ім’я, яке ти не хотіла казати. Анастасія! Анастасія… Звичайно ж. Технолог з виробництва тортів. Це було так реалістично тоді.

— Тільки тоді?..

Я пирснув нервовим сміхом. Ця істота, ця жінка вміла дуже легко доводити до нервових зривів. Вона раптом зіскочила зі столу, на якому сиділа, та вмостилася на стільчик. Це ж вона вже бувала на ньому колись. І я — в цьому самому кріслі. Я — підрядник лорда Айрона, його права рука, вона — його нова рабиня. Та, чию долю я визначатиму. Ставитиму печатку на розпорядку всього її подальшого життя.

І просто зараз вона продовжувала знущатись.

Наче я — досі в тому кріслі, а вона — досі на цьому стільчику. Іронія, іронія, так. Могла ж навпаки посадити мене на той стільчик, але ж ні. Так я все відчую яскравіше. Більше картатимусь. Більше роздиратимусь.

— Я хочу пити, — видав я. — Вмираю від спраги. Можна мені так, як Айрону?

— На жаль… — зітхнула вона. — Води більше нема. Я все вилила на Айрона.

Я випустив повітря. Так. Хто б сумнівався. Вода тільки для Айрона.

Айрон…

— Він же тебе кохав.

— Не думаю, — хмикнула Астарра.

— Кохав. Я його читав. Після всього, що сталось… у ті останні миті… Він справді в тебе закохався. Він ніколи раніше не кохав.

— Отже, він не знав, як це — кохати. І помилково визначив ті дивні болючі почуття за кохання.

— Дивні, болючі?..

— Вина, — сказала вона. — За те, що він мене зламав. Просто вина. А я ж була тією єдиною, яка давала йому щось відчувати. Єдине сонце його затопленого темрявою життя.

— То ти навмисно добилась, щоб він тебе продав. Ти сама… підлаштувала, щоб той цілитель з’явився в замку, якраз тоді, коли сто чотирнадцята…

— Неймовірна здогадливість постфактум.

— Сто чотирнадцята плакала від вдячності, що ти її врятувала! А ти…

— А про те, що я скоординувала появу того цілителя в замку, — мовила вона, — їй не потрібно знати.

Я дивився на неї не з жахом. Тобто, жахом не від того, що може статись — а від того, хто вона така. З чого вона складається. Щоб так запросто, без співчуття гратися чужими життями.

Моє було в її руках також. І, перебираючи в руках свої криваво-червоні кристали, вона запитала: