Розділ 10. Усі її емоції

Сайтар

«Дуже довго». «Абсолютно непотрібний екземпляр». «Всіх на каторгу». «Ефект неосяжної вдячності». «Відчувати, не відчуваючи». «Реакція тіла, волання в думках». «Ненависть, радість, кохання, туга, страх».

Особисто я відчув жах.

Який поступово склався з цілого спектра емоцій — від презирства й нерозуміння до повільного, невпинного затікання в кінцівках, голках по тілу та примерзання до крісла. Нічого нового я не взнав, коли вона прийшла на площу знущатися з Айрона. Його було шкода, це так. Але й нічого такого, щоб викликати жах, там не сталось.

Вона просто балакала. Він її просто ненавидить.

Я вирішив залишитися в неї в думках — раптом все-таки щось взнаю. Наприклад, чи планують мене годувати й поїти, як Айрона. Бо я взагалі-то теж вмирав від спраги. А може… це ж Айрона вона не буде вбивати. А мене — не страшно. Запросто. Будь ласка. Моя сила небойова й нецікава.

Та ну. Цікава. Дуже цікава!

Що за несправедливий розподіл, бойова вона чи небойова?

От же душокради прокляті. Нічого не тямлять.

І живуть…. скільки? Сто п’ятдесят?! Молода?!

Вона пішла вбирати емоції далі. До сто третьої, Діматри. А я повільно переварював, що виявляється, навіть на Другому вторгненні ми про них нічого не знаємо. Вони не просто душі витягають. Вони не відчувають. Вони живуть не десятиліття, а цілі століття. Чи й тисячоліття. А з якою швидкістю вони плодяться? Їм тому світів постійно не вистачає?.. А як вони нас називають?

Етерно — це їхній світ. Один з… Той, що був їхнім раніше, ми знищили. Цей також завжди був їхнім? Чи вони його захопили? Чи це той вони захопили, а цей їхній істинно?..

Небеса. Де мені це дізнатись? До кого перестрибнути?

А… навіщо?

Так, наче я передам комусь ці цінні відомості. Наче я досі здатний на щось вплинути. Наче я не сконаю за кілька годин, бо ж їй треба ввібрати емоцію конання, бо ж вона сама такого ніколи не відчувала, але ж треба їй природно це відображати.

Діматра — її емоція придушеної зради.

Вона почувалася зрадженою. Але й боялась щось казати, бо ж Ася їй нічого не заподіяла насправді, але могла й заподіяти. Їхня розмова — така прісна й нежива. Така вже була. Тільки там Астарра насолоджувалась, як природно й досконало їй вдається відображати емоцію винуватості.

Зараз — їй не потрібно було нічого відображати.

— Отже… я можу працювати в замку, ким забажаю?

— Так, — відповідь Астарри.

— І садівничою?

— Так. Комусь же потрібно квітучі сади відновити.

— Тебе справді це хвилює? Після того, як ваша армія їх знищила?

— Ні, не хвилює. Ні, не насправді.

— Ясно…

Есса — її емоція непевності й притлумленого страху.

Він ледве дійшов до свого кабінету, коли вона випустила його з зали. З переляку забув, як туди дістатись. Та й замок було не впізнати. Весь обкришений, обламаний… Він пробував то сидіти, то стояти. То навіть щось поприбирати, поперекладати. Вона зайшла до нього раптом — він мало не підскочив з переляку.

— Ти можеш залишитись цілителем в замку. Якщо забажаєш, звичайно. Але я б радила тобі забажати, бо навряд чи в решті твого світу тобі будуть дуже раді. Тут ти зможеш допомагати тим, кому й раніше. Кого ти добре знаєш.

— І душокрадам?

— Ну, звичайно. А цілителі тільки вибірково комусь допомагають?..

Він же не колаборант. Він не хоче допомагати ворогам. Він не може всміхатися тим, хто знищив його світ. Заспокоювати, підбадьорювати їх. Зцілювати їхні рани. Але й відмовитись — могти накликати на себе гнів Астарри. Вона незрозуміла, непередбачувана, страшна. Вона сказала, що він може обирати.

Але як він може, як?..

Сайтар — її емоція… Стоп, що? Сайтар?

Емоція всеохопного жаху й страждання?!

Я так і вклякнув. Може, наплутав. Почулось. Буває.

Ні. Вона йшла до мене. Емоція жаху й страждання. Такого давно вже не було, такого вона давно вже не завдавала. Навіть забула, як то воно краще очі виймати. Просто виймати, чи вирізати, чи випікати? А, та байдуже. Зімпровізує якось.

А гарне ж вона придумала знущання — для ментального мага.

«Вийняти йому очі — і залишити сприймати світ лише думками».