Розділ 9. Відчувати, не відчуваючи

Ася

Ненавидить він мене. Бідолашний.

Цікаво… бо ж я навіть не знала, як це. Коли всередині все затоплює якесь відчуття, коли воно некероване, коли воно просто рветься у тебе з нутра. Ненависть, радість, кохання, туга, страх. Я добре вміла вдавати ці відчуття. Реакція тіла, волання в думках. Але як це — відчувати їх насправжки? І що такого мало статись, щоб я почала їх відчувати?..

Емоції душокрадів приглушені, інакші.

Це так впливає бездушність. Діра в грудях. Смішний же цей світ! І смішно, кого вони вирішили назвати бездушниками. Тих, що з бездушністю й близько не мають нічого спільного. Живуть так болісно, чуттєво, емоційно. Кричать і благають, щоб хтось нарешті забрав їхній біль. Дайте, дайте його мені. Я хочу відчути, я хочу боліти, я хочу…

Піду далі завдавати біль.

І зчитувати його по емоціях інших. По криках, по виразу обличчя, збитому диханню, мурашках по шкірі. Це обов’язкова частина моїх вмінь. Вчитись. Перебирати на себе шкуру всіх тих, кому не пощастило зі мною зустрітись. І стати жертвами у відточуванні моїх професійних вмінь. Моєї майстерності — відчувати, не відчуваючи. Жахатись, не жахаючись. Кохати, не кохаючи.

Я сьогодні вбирала емоцію неосяжної вдячності.

У сто чотирнадцятої було болісне рабське життя. Вона мало чим відрізнялась від решти таких самих, безсилих та безправних, та навіть я відмітила, що в ній було щось, що притягувало. Власне, притягувало тих, хто любить насильницькими методами відчувати тремкий жіночий смак. Одному такому я розрубала голову лопатою. Вона не встигла навіть видихнути «дякую» — до того, як дізнатись, що я ж клята, ворожа їхньому світу душокрадка.

А сьогодні вона постала переді мною у тій залі. Де життя не просто розбивались — а розбивала їх я.

Вона дивилася на мене так злякано. Так майже зламано від того, що вона вже пережила — і що її ще може чекати. А я вперше за весь час підвелась. Ноги вже варто було розім’яти. Та й ефект це створювало прекрасний. Я підійшла просто до сто чотирнадцятої — і сказала, що дарую їй вільне життя. І сама, особисто, невсипно, прослідкую, щоб жоден недолюдок її більше не торкався. Вона може звертатись до мене, про що забажає. Може мати, що їй тільки захочеться мати. Власного бойового дракона чи власне бойове щеня — мені це легко. Хай тільки скаже.

І вона… заплакала.

Я її обійняла. І вона продовжувала плакати в мене на плечах. Я продовжувала вивчати це цікаве відчуття, яке вона так всеосяжно демонструвала. Та оскільки це створило непотрібний мені зворушливий ефект в залі, довелося наступних десять-двадцять бранців без розбору відправити на каторгу.

А ось відвідування Айрона не дало мені те, що я чекала.

Ненависть. Приниження. Поразка.

Він же, зараза — непроникний камінь. Завжди все ховає, вдає, що йому байдуже. Я зазвичай не імітую таких персонажів. Абсолютно непотрібний мені екземпляр.

Тільки сила в нього цікава.

Темна, блискавична й нищівна до краю. Найцікавіша, що я мала. І збиралась володіти нею ще довго-довго. Чи поки не знайду якусь кращу. Чи поки не постарію. Так що можна було вже шукати для нього якийсь еліксир вічного життя. Щоб він, зі своїм звичайним та коротким людським існуванням, точно дотягнув до того, коли його сила вже мені не придасться.

А з моїми молодими півтораста роками — йому ще довго чекати.

Дуже довго.