Розділ 8. Ненавидіти

Айрон

Я не знав, що можна так зненавидіти сонце.

Коли всередині тебе давно вже ні краплі вологи. Коли ти кайданками прикований до стовпа посеред площі, перед тобою простір, простір — але ти не бачиш зовсім нічого. Все засліплює сонце. Випікає тобі очі. Випалює те примарне відлуння вологи, яке ти колись мав. За яке б зараз душу віддав.

А я й того не мав!..

Я повиснув на тих ланцюгах, оголений до поясу та босий, як безправний та нікчемний раб. Рук уже не відчував, вони позатікали. Спочатку їх пекло шпичаками, потім затопило розжареною лавою. Тепер — нічого, відсутність, невідчуття. Я намагався не пригадувати… Та все одно шептав Сайтару: «З мене ще так не знущались. Сайтаре, з мене ще так не знущались…»

І кому я шептав?

Може, його вже й нема. Вона видерла його серце отими тоненькими дівочими руками — і кинула десь собакам. Тіло порізала на шмаття — і розвішала на мурах замку, щоб всі бачили. «Дивіться, он висить права рука лорда Айрона! Ні, не рука. То нога…» Сайтар і я, обоє розп’яті на рештках власного замку. Її тріумфу. Її вторгнення. Її…

— О мій господарю, дозволите подати голос?..

Я здригнувся, мов то був удар батогом. Повільно підвів голову. Побачив. Впустив голову знову. Щось стало шкрябатися мені об нутро. Наче спогад, що там щось було. Наче воно опинилось зовсім поруч.

— Невже у вас відняло мову?..

Та ні, не мову. Мені відняло здатність відчувати будь-що — крім того, що тільки стало зароджуватись, що тільки починало мене затоплювати.

Її голос — повний садистського задоволення. Її посмішка — поблажливо моторошна. Така… незнайома! Неправильна! Марення, а не реальність. Крик, а не слова. Може, я просто спав. Може, це просто кошмар. Може…

— Лорде Айроне, якщо ви переживаєте, що я така сама і не дозволяю так просто розмовляти рабам, то ви помиляєтесь. Розмовляйте, скільки стане.

— Тебе звати Ася? — єдині слова.

Вона здивувалась. Може, вже й не чекала, що я почну балакати. Може, й краще б не балакав.

— Астарра, — мовила вона. — Ася — це скорочене ім’я.

— У тобі було хоч щось… справжнє? За увесь цей час.

— Те, що я не рабиня. Ніколи нею не була.

— Так… — якась істерична нотка в’їлася в горлянку.

Сміхота. Вона казала мені це весь час. Якби я тільки слухав. Якби здоровий глузд мене не покидав…

— А торти, куховарство?

— Це моє хобі. Не основна діяльність.

— А яка ж основна?

— А ти не здогадався?

— Спокусниця і зрадниця?..

— Можна й так сказати, — всміхнулась вона. Зовсім не соромлячись такої посади. Таких методів. Такого моря крові, що в неї на руках.

Я видихнув:

— А Даріан? Ти над ним… плакала.

— Так. Спочатку зарізала, потім плакала.

— Ти ж казала…

— Що він єдиний, хто до мене нормально ставився? І він ніколи насправді не намагався мене "посмакувати"?.. Айроне, невже ти думаєш, що я справді не пам’ятаю, чи намагався мене хтось "посмакувати"? І не дозволю собі такої насолоди всадити йому в серце ножа?

Так… Справді. Як я повірив у ті її слова, коли це була така маячня?

І зараз… зараз мені раптом так захотілось сказати, так рипнулось із самого нутра:

— Ти ж була рабинею. Ти знаєш, як це. Як ти можеш…

— А хіба я казала, що маю щось проти рабства?

— Увесь час…

— Ні разу, — обрубані слова. — Тільки те, що я не збираюсь прогинатись під рабство. Я — не рабиня. А інші — та будь ласка.

— Хіба ж це так працює?

— Як бачиш.

— І скільки рабів вже під твоєю владою?

— П’ятдесят.

— Так… мало?

А я вже думав, більше. Думав, вона зараз виявиться ще більшою рибкою, ніж я. Коли вона додала:

— Тисяч, я мала на увазі.

І я засміявся. Так. Справді. Я вже збожеволів до кінця… Почав сміятись. Босий та роздягнений. Висушений спрагою. Прикутий до стовпа. Вона — таки більша рибка, ніж я. Це таки честь — стати жертвою такої, як вона. І відчути… наче в горлі простягаються рани. Наче це найдурніше, що можна — сміятись, коли помираєш від спраги.

— Дати вам напитись, лорде Айроне?

Я тільки й витиснув:

— Насміхаєшся?..

— Ну, чого. Ви ж мені давали. Повинна ж я відплатити вам вдячністю.

— Забирайся, — видав я.

— Це таке марення, лорде Айроне. Уявляти, що ви досі можете мені наказувати.

Вона це сказала — і з неї вирвалась пітьма. Моя пітьма. Мої тіні, моя власна душа. Уб’є мене нарешті, забере це кляте життя?! Ні. Її пітьма сягнула далі. Висмикнула звідкись флягу — і та опинилася в неї в руках.