Розділ 7. Бездушна

Ася

Бачити його такого було навіть шкода. Шкода — як особливий вид найвитонченішого задоволення. Бачити, як він повільно, із зусиллям підвів голову. Бачити — які у нього згаслі очі. Завжди темні, як безодні, тепер же — посірілі латки простору. Сухий порох.

— Невже у вас відняло мову?..

Він просто впустив голову. Вирішив не відповідати мені жодним словом.

Дивно, що він не був таким безмовним, коли я в нього в рабстві вперше взялася подати голос. Це було боляче. Його пекучі тіні, що стискають мені горло. Що здатні прогризти до кісток. І я ж не була ображена на нього. За те, що він казав, що я не маю права голосу. Що я рабиня, не варта нічого, без права та волі. Просто тому, що я бездушниця, магічно необдарована, що провалилась в їхній світ випадково. І тому заслуговує ставлення, як до ганчірки, об яку всі витирають ноги.

Я — не ображена, нітрохи.

Частково тому, що я провалилася в їхній світ невипадково, а з конкретною неблагородною метою. Частково — тому, що я взагалі не ображаюсь на чоловіків, які витирають об мене ноги. Мені зовсім не важко, не гірко, не боляче. Я — душокрадка, а не звичайна собі людська істота. Я дуже рідко відчуваю емоції. І я згодна бути цією ганчіркою, горіти в пекельному полум’ї, розбиватись на тисячі дрібних скляних шматочків — тільки б відчути бодай щось.

І мені зовсім не потрібно бути ображеною на когось, щоб прикувати його до стовпа на площі. Особливо того, хто був останнім світовим опором. Останнім Вартовим, захисником, у якого ще не підігнулись ноги.

Світ має бачити свого героя.

І бачити, що стається з тими, хто переступає мені дорогу.

Маленькій безсилій дівчинці з напівпрозорою рукою. Тій самій, що єдина зуміла дістатись до сховища наймогутнішого Вартового — і розбити його Артефакт об підлогу. Вирвати його силу, роздерти йому нутро надвоє — і кинути його собі в ноги. Намилуватись його жалюгідною непритомністю — й мовити:

— У темницю його. Подальші розпорядження віддам потім. Що по ситуації?

— Замок повністю захоплений. Раби та недобитки ховаються в сховищах.

— Чудово. Під кожне сховище виставити наші загони та виманювати їх, мирними способами, — наголосила на останній умові. — Це вже не вторгнення, а тільки підкорення.

— Так, мі’алі, — сказав Торн.

— І пам’ятати про визначений мною розподіл. Цілитель і рабині — жовті стрічки. Насилля не застосовувати, ставитись так по-людськи, як можете.

— Що, може, ще й гладити по голівці та заспокоювати?..

Я розтягнулась у невинній, незагрозливій посмішці.

— Як хочеш.

— Вони вам так сподобались? — пирхнув Торн. — Минулого разу не було такого. Імператор боявся, що за звітами наших зв’язків ви почали ставати надто доброю. Під благодатним впливом тої важкої рабської долі, що звалилася на вашу голову.

Я засміялась — так дзвінко й раптово, аж мій сміх прокотився луною.

— Що ж. Дякую за комплімент, як я навчилась так бездоганно прочищати голову та заповнювати її, чим захочу.

— Яке горе, — видав Торн. — А я сподівався, ви таки стали доброю, і почнете мені хоч трохи подобатись.

— А я тобі не подобаюсь?.. — вигнула брови.

— Нітрохи. Я у вас хіба що закоханий.

— Повториш мені це, коли хоч змиєш з себе кров і болото.

Хлопці зареготали. Я стала підійматися сходами. Ще вчора — безправна жертва цього світу та його пекельної жорстокості, сьогодні — найбільше жахіття для нього. Та, що керувала самим Другим вторгненням. Яке нам вдалося ідеально та безпомилково. Тепер переді мною — знову владні обов’язки, владна рутина, владні задоволення. Ще трохи мого керівництва й нагляду за вторгненням — і повернення додому. Короткочасна відпустка, відновлення. І звичайно ж, мій любий Жако, який уже мав скучити за мною.

О… я не бувала доброю. Хіба що свавільною у виборі задоволень.

Чи то прикувати свого колишнього власника до стовпа на площі — чи то обіймати бідолашну сто чотирнадцяту, яка плаче від того, що я відпустила її на волю.