Розділ 5. У пітьмі

Айрон

Теплий вітер в обличчя. Сонце в потилицю. Мамин сміх.

Я — не спадкоємець роду Тіньових, я — справжній кінь. Такий маленький прудкий кінь. Я бігав навколо неї, іржучи, вибиваючи іскри копитами. Ну, і що, що ніхто і не бачив тих іскор? Вони були… Мама все сміялась та просила тихше, щоб ще ніс не розбив.

А я розбив.

Розбив так сильно, що зір мені потьмянів. Темною паволокою затягнуло цілий світ. Я більше не міг знайти її сміх. Я повзав у пітьмі. Повзав, збиваючи коліна, гукаючи її, благаючи її не кидати мене, не кидати, не кидати. Я… намацав щось у пітьмі. Її холодне, німе тіло. Її кров — мені по шкірі. Її тепло… куди? Куди воно зникло?..

Її вбивця — із моєю власною силою.

Її вбивця — думає, що у маленького хлопчика не вистачить сили, щоб всадити комусь ніж.

Її вбивця — зовсім близько.

Ближче, ближче, ближче…

***

Я отямився на холодній долівці, у сіруватій пітьмі. Руки скуті за спиною. Тягучий біль по всьому тілу. Довкола — сірість, сірість, сірість. Знадобився час, щоб зрозуміти, що я у своїй власній темниці. Я — там, де сам тримав злочинців, де ніколи не мав опинитись.

З грудей вирвався болісний хрип.

Я спробував сісти… Сяк-так перекрутився, доповз до стіни. Кайданки стискали руки так туго, так міцно, що вони заніміли, я навіть не міг відчути їх. Ніби вони там обрубані, а я себе просто тішу, що це винні ланцюги, що я не каліка. Я… я — таки каліка. Каліка без магії, без душі.

Як же дико й нестерпно було не відчувати її!

Не могти її гукнути, дотягтись. Кричати до неї до болю в грудях, вухах, голові — і чути тільки тишу, порожнечу, біль. Її з мене вирвали. Мою душу вирвали — і лишили замість неї дірку. Без жодної найменшої ниточки, щоб зашити її. Без жодної найменшої можливості хоча би стягнути краї.

Лишили тільки горло — щоб зірвати його криком.

Лишили тільки голову — щоб покопирсатися в ній і все зрозуміти. Казати собі, що я не винен, я не міг нічого зробити. Усі Артефакти й так були знищені. Лишився тільки мій. Що він важив? Чим би він допоміг?..

О, ні. Я зараз просто брехав собі, замовляв пекучий біль.

Я — той, що штовхнув останній камінчик у падінні нашого світу.

Якби я тільки не впустив її, якби мій Артефакт залишився цілим…

Він — був останньою надією мого світу.

Він — був єдиним, що допоміг би нам стати на ноги, відновитись. Захистити себе знову — і битись, битись, битись. Без нього… навіть битися немає змоги. Навіть загинути з гордістю, стікаючи кров’ю. А коли ми зможемо створити щось хоч віддалено схоже? Років сто, двісті? П’ятсот?

Я… я навіть не доживу до цього.

І я помру рабом. В ногах у тієї, яку ще вчора ніжно цілував у лоба.

Вона ввірвалась в моє життя штормом. Така незрозуміла й нова, ні на кого не схожа. По-дурному вперта, саможертовна. Готова за незнайому людину, рабиню, ризикнути власною головою. Сперечатись зі мною, коли в моїх руках все, а в її — нічого. Коли ніхто до неї навіть не насмілився подати голос, підвести голову.

Вона була жива — як сонце. Правдива — як факт, озвучений в тиші твоїм власним голосом. І болісна, зранена, втомлена — як пташка із надбитим крилом.

Саме така, що єдина здатна мене пробити, скрутити мені серце виною. Штовхнути зрадити свій обов’язок. Зробити той фатальний крок… і дивитись, як на шмаття розпадається мій світ. Через мою власну помилку!..

Вона ж — не жертва, не рабиня, що потрапила сюди випадково.

А геніальна, жорстока маніпуляторка, яка брехала кожним своїм словом, кожним порухом. Усе, що вона говорила, робила, мало бути сплановано. Її ризикова, майже самогубча непокора. Її спроба втечі, напад, рятунок мене, паралізованого. Це все було нею скоординовано? Це все для того, що я впустив її у своє ближнє коло?.. Навіть лопата тому недолюдку в голову. Навіть це вона втнула свідомо, тільки щоб я продав її зі злості й потім розривався виною!

Я мав ментального мага для контролю іншосвітної загрози.

Він постійно перевіряв їхні голови, слухав їх подумки. Передавав мені кожну  емоцію, кожне подумане слово. А в ній же не було нічого. Тільки крик, тільки біль, тільки прагнення до волі. І хоч трохи зручнішої постелі.

Сайтаре! Може, ти слухаєш зараз мою голову.

Як же ми з тобою, бовдури, пропустили душокрадку в себе під носом?

Сайтаре, якщо ти мене зараз слухаєш, то я ще не зламався остаточно. Я досі той самий лорд, що клявся стояти на варті світового спокою. І досі той бовдур… Вони ж могли забрати твою силу також. І ти зараз не чуєш жодного мого слова.

А я до тебе говорю. Бовдур, клятий бовдур.

Сайтаре! Якщо ти мене чуєш: я клянуся, що вб’ю її за першої ж нагоди.

Сайтаре… сюди вже йде хтось. Може, це по мою голову…