Розділ 4. Найкраща

Діматра

Я навіть не одразу її впізнала. Тобто, одразу — тої ж миті, тої самої, але не до кінця. Якась моя частинка відмовилася це визнавати. Відмовилась сприймати, що ось на троні, у розкішних шатах… Це була вона. Таки вона.

І не вона — одночасно.

Чергова рабиня лорда Айрона, сто двадцята, ніколи не жертва, завжди борчиня, бунтарка. Та, що ризикуючи життям, рятувала сто чотирнадцяту, коли всі інші голови не підіймали. Та, що єдина одним своїм виглядом повертала жагу до життя — навіть там, де його не було й немає, де тільки рабство й покора, й монотонно болісне нескінченне буття.

Та… в яку віриш, якій довіряєш, хочеш, щоб вона жила.

І… зрадниця? Душокрадка? Найкраща?..

— Це всі? — позіхнула вона.

— Так, мі’алі.

— Прекрасно.

Вона це сказала — аж мурашками вдарило. Та обвела поглядом залу. Як володарка. Власниця. Та, що керує життями. І керує просто зараз — кожним-кожним життям у цій залі. І я раптом згадала… що я також у цій залі.

Я — одна з тих, чиї життя вона просто зараз тримала.

Я — та, з якою вона погодилась тікати…

Я — зраджена, обманута, злякана, нажахана.

Я… я ж навіть імені її не знала…

Я впилась нігтями в долоні, щоб відчути щось, крім жаху. І знову повернутись до буття. Уся зала була переповнена такими, як я. Бранцями замку. Бранцями душокрадів. Чоловіки були сковані, часто скривавлені, в синцях. Маги — без магії. Маги, ще вчора величні й нездоланні — сьогодні безсилі, безправні. Зі всіх сторін — наглядачі. Нема, де протиснутись, видихнути…

Тільки по центру — простір, трон, вона.

Укляклу тишу прорізали її слова:

— Я — Астарра зі світу Етерно, Найкраща душокрадка імператора та перша очільниця Другого вторгнення, яке вас спіткало.

Її дзвінкий голос торкнувся кожного куточка в залі.

Я слухала його — і заледве сприймала.

Шок був таким сильним, що я досі не могла його подолати. Відпустити, що вона ж — сто двадцята, вона була за нас, вона… Зникла. Випарувалася крізь час.

Її постать, погляд, манера сидіти, вираз обличчя — все було інакше. Жорстока та байдужа владність проступила в рисах. Посмішці. Очах. Вона розкинулась на троні, наче сиділа так завжди. Наче її тіло, руки, спина — для цього й призначені. Її ноги, закинуті одна на одну, непристойно оголені. Її сукня — небачена, незнана, так і дихала владою, мов сама тканина була нею просякнута. Сукня була червона, багряна, кривава. Шовковиста й легка. З розрізом до середини стегна.

По сукні, шиї та руках — блискучо-криваві кристали, підвішені на сріблястих ланцюжках. Кристали — мов насправді криваві, мов кров, засклена за її власним примхливим наказом.

— Замок захоплений. І весь ваш світ також, — провадила Астарра. Незнайома мені Астарра, не сто двадцята… — Усі ви — тепер раби імператора. Чи мої. Чи будь-якого іншого душокрада. Якому я вас подарую, якщо буде таке бажання. А чи буде, я зараз побачу.

На ледь помітний порух її руки зреагували одразу. З нашої заляканої тисняви вихопили якогось мага та кинули перед нею на коліна, тільки брязнули кайданки. Душокрад шарнув його за волосся, підвів йому голову, щоб той дивився на прямо на Астарру. Найкращу. Най… найстрашнішу людину, що тут зараз була.

— Ім’я, — зажадала вона.

— Сторлан, — витиснув маг.

— Розкажеш щось?.. — так жорстоко насмішкуваті, грайливі слова.

— Що я думаю про всіх вас? — лютий розпач у словах.

— Нащо про всіх? Про мене тобі не цікаво?

— Я… ненавиджу вас.

— Яка банальність. Далі?

— Я…

— Що ти обереш, Сторлане? Каторгу — чи цілувати пальці на моїх ногах?

Він рипнувся вперед — до неї, так люто, так самогубче, так… без жодного шансу. Нащо він тільки пробував?.. Тої ж миті його перехопив наглядач. І надірваний, нелюдський крик розтяв залу навпіл. Він його чимось вдарив. Чи не вдарив… Був просто короткий, миттєвий контакт. І крик — такий, мов з нього живцем шкіру здирали.

Він впав.

Клац пальцями Найкращої — і його жорстко шарпнули, забрали геть, вивели із зали. Я дивилася поперед себе очима, розширеними від жаху.

— Каторга, то каторга, — хмикнула вона.

Наступного бранця кинула на коліна перед Астаррою.

— Ім’я?

— Забув, — розпачливі слова.

— Що, справді? — повела бровами. — А силу свою хоч пам’ятаєш?

— Так… Повітряна стихія.

— І як тобі без неї зараз?

Він так і видихнув:

— Важко.

— Знаєш, хто її забрав? Ось той чоловік, що на тебе витріщається. Ану, помахай, щоб тебе побачили.

Бранець повільно обернувся, поглянув. Астарра сказала: