Розділ 3. Жовті стрічки

Діматра

Мить жаху — і жорстокого, убивчого картання, що це була помилка, що не треба було відчиняти. Мить жаху — і якогось аж сповільненого, страхітливого бачення, як до сховища влітають ворожі постаті з вогнями та розрядами. Мить жаху — і паніки, що нас зараз точно усіх повбивають.

Мить… коли солдат закричав.

Так жахливо та болісно, мов його надвоє роздирали — хоч не видно було жодної рани. Ніхто не атакував його магією, ніхто навіть не торкався. А він… упав, задихаючись. Не здатен навіть спробувати захищатись, коли на нього таки посипались удари. Двоє душокрадів дубасили його нещадно. Дівчата злякано кричали. Злякано — хоч їм і зовсім не шкода того солдата, того мага, що для кожної рабині одразу ставав за наглядача, ката. Злякано — бо просто злякано.

Як ти можеш стояти і не кричати, коли хтось вривається, їх багато — і вони починають з когось дух вибивати, сипати удар за ударом, просто біля тебе, просто тоді, коли ти зриваєшся і таки починаєш кричати?..

І… лякаєшся. Лякаєшся, що варто перестати, прикусити язика, бо ж тебе зараз спіткає те саме. Ні. Вони просто витягли того солдата, кудись його забрали. У сховищі тепер — тільки я і дівчата. Безсилі та безправні рабині лорда Айрона… яким вдалось сюди дістатись. Які не загинули під час нападу.

Тільки я, і дівчата — і душокради.

Я застигла з піднятими руками. І знала, що інші застигли також. До попереднього всеохопного жаху додавався ще новий, запізнілий жах. Що з нами тепер нема навіть того солдата. Тільки ми — і загарбники. Ми… і душокради.

Мить…

Вони загасили вогні та розряди. Хтось з них сказав:

— Це всі?.. Я думав, вас тут як тюльки в бочці. А в вас тут — воля, простір, спортом можна займатись.

— Сховище… велике, — витисла двадцять п’ята.

— Значить, так! — різкі слова. — Ніхто вас не буде вбивати. Напад скінчився, замок наш. Вас проведуть до вашої спальні — і там будете чекати, поки владнаються справи, і Найкраща вас зможе прийняти. Тоді стане ясно, що з вами стане. З вами — і всіма іншими полоненими в замку. А зараз — підходите до мене по черзі, я на вас мітки пов’яжу.

— Які… мітки? — почулося злякане.

— Жовті, — буркнув душокрад. — Давайте, швиденько! Раз-два!

І двадцять п’ята пішла перша. Я — за нею. Було страшно, хоч і ті мітки виглядали звичайно. Просто жовті, просто стрічки. Я здавалось — що вони страшні, магічні. Тільки торкнуться тебе — і стиснуться, вріжуться, стануть обпікати. Стрічку мені пов’язали на правій руці, біля самого плеча. Я видихнула й відійшла. Нічого не сталось.

Незабаром такі мітки були у всіх дівчат.

Чому? Нащо? Що вони означали?..

Приреченість… на страту? Ні, вони ж казали, що не будуть вбивати. Вони казали… Казали, казали, казали. Я вдавала, що не трушусь від жаху.

— Виходьте, — сказав душокрад.

І розбитими, досі задимленими коридорами нас провели до нашої рабської спальні. Поки йшли, я намагалася не звертати уваги на кров під ногами. На те, що звідкись досі долинали болісні волання. Замок був під загарбниками. Спальня — дивом не зачеплена, не спалена, навіть майже без уламків.

Нас залишили самих в кімнаті, тільки на дверях стояло двоє душокрадів.

Занесли воду, хліб. Поставили, щоб всі могли напитись, втамувати голод і спрагу. Знову стали на дверях і наче не звертали на нас уваги. Я сіла на ліжко. Перевела подих, роззирнулась по кімнаті. Наразі все було гаразд. Навіть краще, ніж можна було сподіватись. Тільки ж… неясно, що буде далі.

Якась Найкраща. Вирішить, що з нами стане…

По шкірі прокотились мурашки.

Я глянула на ліжко сто двадцятої. І в мене зникло те непевне, хитке враження, що все гаразд. Її ліжко ніхто не займав. Тобто, вона й так давно вже його не займала, лорд Айрон виділив їй власну кімнату. Як і мені. Завдяки сто двадцятій… А потім він її продав. А потім заносив назад на руках. А потім, а зараз… її ліжко ніхто не займає. Її більше ніхто не бачив. До сховища вона не дісталась. Її… її не стало.

Її вбили душокради.

Тому не все гаразд. І не буде гаразд. Ніколи-ніколи… більше не буде гаразд.

Щось сталось! Когось нового штурхнули до кімнати.

І ми всі витріщились на знайоме й добродушне хлопчаче обличчя — зараз поблідле й так само залякане. Новий молодий цілитель застигнув на порозі зі скованими за спиною руками.

— Проходь, — буркнув йому душокрад.

І той ступив кілька кроків на нетвердих ногах. На ньому також була стрічка. Така ж сама, як і в нас.

— Сідайте сюди, — схопилась сто чотирнадцята.

— Сюди?.. Дякую, — розгублені слова.

— Хочете води?

— Так… Дякую.

Вона напоїла його, бо ж він не міг сам — зі скованими позаду руками. Душокради на все це дивилися байдуже. Цікаво, що це добродушне хлопча — поки єдиний маг, якого ми бачили після нападу не в побитому до непритомності стані. На ньому, здається, не було жодного синця. Тільки кайданки. І запалений страх в очах. І контрастно — ті самі звичайні слова: