Розділ 2. Замкнені у просторі

Діматра

Замок здригався і палав. Я добігла до сховищ разом зі всіма — і зараз трусилась з ними в такт. Удар, удар, удар. Двадцять п’ята шикала, щоб ми перестали скиглити, а якийсь солдат, що нас вартував, гиркав на неї, як вона на нас. Йому також було страшно. Казали, що напали душокради. Справді душокради. Після всіх тих століть, коли жодного з них більше не бачили, їхній світ знищили — і ось вони з’явилися цілою армією. З’явилися… знищити нас.

Друге Вторгнення. Вогонь. Смерть. Жах.

Такий удар хитнув замок, аж мене від землі відірвало. Від когось — нажахане ридання. Гиркання солдата. Я обхопила голову руками… Все мало бути гаразд. Не могло ж такого бути, щоб лорд Айрон програв. Великий та могутній лорд Айрон — що весь час кричав про душокрадів! Єдиний вірив у їхнє існування. Він же… він мав бути готовий, так? Мав знати, як від них захищатись. Знати, як втримати замок. Дожити до того, щоб побачити ранок.

— Артефактів більше немає, — сказала дев’яносто дев’ята.

Я глянула на неї — одночасно з багатьма, прибитими, заляканими до краю.

Як це… «Артефактів більше немає»? Що це за вигадка, мана? Лорд Айрон же їх захищав. Лорд Айрон — і решта Вартових, для цього призначених. Невже… невже справді…

— Ні, ще лишався Артефакт лорда Айрона, — глухий голос сто п’ятої.

— Його також скоро не стане, — витисла дев’яносто дев’ята.

Їх вже навіть не перебивав солдат. І тільки через сам цей факт стало настільки страшно, що захотілось скрутись, стиснути себе через край — і більше не існувати. Я знову обхопила голову руками. Знову вслухалась — крізь заплутані патли, чиїсь здушені ридання, двигтіння та удари. Це продовжувалось без кінця. Десь там за броньованими дверима кривавився напад, а ми сиділи тут, здригались, і просто нічого не знали. Ні, що відбувається, які наші шанси, які наші втрати. Хто перемагає.

«Душокради», — шептав страх.

Перемагають душокради, вони сюди ввірвуться і всіх повбивають. А найкрасивіших візьмуть в рабство. І стане ще гірше, ніж в лорда Айрона. Ніж у найгіршого тутешнього рабовласника. Бо ж душокради — не люди, не люди, не люди. Вони справді бездушні.

А не такі, як я — із насмішкуватим, презирливим тавром бездушниці.

Удар!

Аж трохи стеля посипалась над нами, і знову хтось злякано закричав. Я не кричала. Лише стискала голову руками й тихенько хиталась. Вліво-вправо, вліво-вправо. Крім мене, нічого не існує, нічого не відбувається. Я розплющу очі — і побачу ранок. І все буде, як завжди. Мене вже навіть влаштовувало рабство в лорда Айрона…

Тільки не душокради.

Удар! Удар! Удар!

І всі просто застигли від жаху. І я також. Я навіть перестала хитатись. Не могла більше вдавати, що я не тут, мене немає. Удари були більше не по замку. Удари були просто біля нас. Стукіт у двері. Голос… душокрада?

— Ви програли. Замок наш. Відчиняйте, бо поздихаєте!

Ми всі вперлися очима в солдата. Він стояв закляклий, не реагував.

— Чуєте?! — знову душокрад. — Ви програли. Увесь ваш світ тепер під нами. Ніхто не збирається вас рятувати. Залишитесь там — поздихаєте. Від голоду чи спраги — байдуже. Вам краще здатись. Відчиняйте — і матимете шанс.

Жах. Жах. Жах.

Це все, що я стала здатна відчувати.

Уся ця ситуація, цей голос душокрада… все було наче неправильне, нереальне. Такого ніколи не мало статись. Таке може бути тільки маренням, кошмаром. Але ж не реальністю! Може, на мене просто зараз хтось діяв страшною, невідомою ментальною магією. Може…

Ні, Діматро. Це була реальність.

І я ледве змусила себе не кричати.

Ми були замкнені в вузенькому просторі. Ми — купка беззахисних, безсилих рабинь і солдат. Який нічого не зробить душокрадам. Коли більше нема Артефактів… А той душокрад із нас знущався. Якийсь час чекав, і ми чекали. А потім:

— Я п’ю воду. Вона така смачна. Така свіжа, холодна. Ніхто не хоче?..

— Я їм коржик. Він такий хрусткий, він просто тане в роті.

— О… курочка під соусом…

Я вже не могла розрізняти, скільки часу так пройшло. Скільки я вже катувалась. Краплі води в роті не мала, бо ж ховалися поспіхом, не підготувались. Не знали… що кінець світу справді може настати.

Двадцять п’ята раптом піднялась. І рушила до дверей, за якими вичікував душокрад. Багато… душокрадів.

Солдат її перейняв.

— Що ти робиш, дурна?!

— Я не хочу помирати.

— Краще вмерти, ніж потрапити до них в рабство.

— Я і так… все життя в рабстві, — видала вона. — Хочете — помирайте. Убийтесь просто зараз. Але я… не хочу.

Солдат просто стояв. Тримав її залізною хваткою й не відпускав. Аж ось… його рука розтислася наче сама. І він ступив назад. Двадцять п’ята стала до дверей, взялась до замка. Завмерла так непевно — і глянула на нас. З-за дверей нічого не долинало. Душокрад більше не знущався. Наче знав, відчував, що в нас зараз відбувається.