Розділ 1. Моторошно усміхнена

Айрон

Вона мирно сопіла уві сні. Її волосся — трохи заплутане й розкидане, її губи — трохи прочинені, мов вона от-от щось видасть, буркне, хмикне. Ні. Вона давно вже не слухала, що я говорив. Її груди здіймались спокійно й розмірено, її дихання — таке недоторкано тихе.

Я дивився на неї, мов на якусь дивовижу.

Рабиня, якій я дозволив заснути у моєму ліжку. Замість того, щоб збудити, примусити її говорити, щось там записувати, виконувати обов’язки, як і повинна.

Я дивувався, як можна спати так мирно.

У ворожому світі, що її полонив. Поряд зі мною, що мав її за рабиню.

Я ж такий холодний і страшний. Я — нічний кошмар усіх моїх рабів. Я… милувався, як вона спить. І сам себе злякався. Відчуття було незвичне й дивне. Відчуття, наче у грудях стало мало місця. Відчуття, якого в мене бути не повинно.

Через бездушницю. Рабиню. Потенційну загрозу усьому моєму світу, який я вартую без спочинку. Та хіба ж вона… винна? Що потрапила саме сюди, що стався світовий розрив, що у неї немає душі.

Вона ледь-ледь усміхалась уві сні. Наче вона досі у своєму світі, вона вільна, не рабиня — і ми з нею ніколи не зустрілись. Я її не купив, не душив її тінями, не доводив до відома, що вона не має права навіть говорити, поки її не запитують.

Я ж не лиходій. Я — просто Вартовий свого світу. Я повинен.

І я ж її навіть вирятував.

Надто пізно… Надто тоді, коли вона була вже майже знищена.

Я вже хотів, щоб вона говорила. Хотів слухати її голос, її думки — такі дивні й незвичні, абсурдні, нові. Я мав щось зробити. Мав припинити цю недозволену для мене дикість, цю фатальну, страхітливу деструкцію, від якої камінь моєї душі уже вкривався тріщинами. Так! Я просто зараз мав це припинити. Штурхнути її, розбудити — і повернути на кухню до інших рабинь.

Я потягнувся до неї… і застиг.

Надто пізно. Поразка. Мій остаточно програний бій.

Ось я тягнусь, щоб відкинути пасмо їй зі щоки…

А ось вона вже знищує мій світ. Вириває мені серце — і стискає до тріску.

Всі, крім мого, Артефакти знищені. Напад. Замок у вогні.

Я прошу в неї вибачення, я цілую її в лоба — так прощально, обережно, ніжно — і штовхаю її в сховище, щоб вона вижила. Щоб кляті душокради її не зачепили… Мить. Усвідомлення. Тріск.

Я понад все хотів захистити її від них — а вона була за них.

Я усвідомив. Зрозумів. Я дивився їй в вічі… коли вона стояла у сховищі — так моторошно усміхнена. Зовсім не така, як тоді, коли мирно сопіла уві сні. Від недоторканої, вразливої ніжності нічого не залишилось. Від рабині, знедоленої жертви нашого світу — сам тільки попіл, дим. Її пальці стискали наш останній щит. Нашу надію. Те, заради чого я жив.

Один-єдиний Артефакт, що ще залишився.

Я тягнувся до неї силою, хотів зупинити…

Та вона розбила його в тріски.

Моя сила вже не належала мені. Вона відібрала її. Вирвала з чимось живим — мов зі шкірою, кісткою. Роздерла мене навпіл — навіть не кліпнувши. Так само усміхнено. А я не зміг дихати. Я — без сили, без сили. З діркою замість душі. З діркою поміж грудьми — якої не видно, не видно, не видно…

Вона відібрала мою силу — так, як тільки вони вміють. Кляті душокради, кляті нелюди, поневолювачі світів. І я її впустив…

— На коліна, — цей невпізнаваний, нелюдський голос наче й не належав їй.

Різкий удар, шалений біль — це збило мене з ніг.

Мої власні тіні… Моя власна сила…

Двері пробили.

Душокради ввірвались сюди. І жодні вбивчі закляття, жодна магія їх не зустріла. Останній захист нашого світу був знищений. Останній щит нашої магії — розбитий в скіпки. Я помилився. Я так помилився… Спробував зібрати себе, підхопитись — та новий удар прибив мене до землі. І ще один. І ще. Вони били мене чоботами, навіть не магією. Мов насміхаючись. Мов кажучи: «Що ти таке без своєї магії, тебе можна покласти голими руками».

Клац!

Вони приперли мене до землі, заламали мені руки за спину, почепили на них ланцюги. Кров сочилась крізь порізи… Я майже нічого не мислив, не бачив крізь червонясте марево, біль, крики. Хтось просто біля мене загинув. Вони його вбили. Сліпучим розрядом розірвали на частини. Чому ж мене… схопили за волосся, відняли від землі?!

Мить…

Мої груди роздирає біль. Мої груди — розірвана пустка, без сили, без душі.

Просто перед моїм обличчям — розмиті обриси її ніг. Її звичайної сукні рабині. Її… моєї колишньої сили. Мої власні тіні обплітали її, дерли мене зсередини, хоч вона і не наказувала їм. Я… я б уже вмерти хотів. Тільки б не чути, як хтось зі шматтям віддирає мою силу. Мою душу. Моє найважливіше.

Я ладен був більше не дихати — тільки б не знати, що мене зрадила єдина людина, якій я довірився. Єдина, яку я впустив надто глибоко.

Я так і видав:

— Вбий мене.