Пролог

Ася

Сорочка зіслизнула з плеча, оголивши мою білу, як сніг, шкіру його чорним очам. Така легка, така незвична усмішка ковзнула йому по вустах. У цьому виразі — питання. Ніжність. Захват. Який він, може, намагався приховати, та йому не вдавалось. У кімнаті, осяяній останніми золотавими промінцями, що ось-ось розтануть, раптом стало надто гаряче.

— Який у вас настрій, о Найосяйніший? — запитала я. — Може, ви не хочете мене сьогодні бачити?

— Зовсім не хочу, — заусміхався.

— То що ж, мені вас покидати?.. — рухнулась, щоб повернути сорочку назад.

— Ти зводиш мене з розуму, Асю, — приглушені слова.

Слова, на які він зовсім не мав права. Той, чий розум завжди повинен тримати ясність, а тіло — непоборний захист. І той, що так довго намагався відірвати погляд від мого плеча. Обводив контури мого лиця. Зупинився на вустах. Він вже якось їх цілував. Всього один-єдиний раз. Так коротко, так мало. Так невиправно недостатньо.

Навіть якби він зараз взявся заціловувати їх до кінця життя — цього все одно було б недостатньо. За всі ті втрачені миті, які він мене знав — і не цілував.

Я засміялась. І йому подобалось, як я сміялась.

Він казав, що слухав би мої заливання замість мелодії арфи. А він у ній кохався. Вимагав, щоб йому награвали її щоранку. Щоразу, як він вставав. Як налаштовувався на владу, накази про помилування, страту. Дуже важливо очистити думки, послухати арфу — перед тим, як відправити когось на страту. І після також.

— Підійди до мене, Асю, — такі самі приглушені слова.

— А варто?.. — відхитнулась назад, усміхаючись.

Сорочка звабливо окреслила мій стан. Так, що він уже не міг пручатись. Не міг більше лежати, розкинувшись на подушках та примружено мене розглядаючи. Обмацуючи кожен клаптик моєї шкіри — але не торкаючись. Кімната заіскрилась вогнями, коли він встав. Тому що він сяяв. Він — Найосяйніший. Могутній. Владний. Невблаганний.

Такий ніжний та ласкавий — коли мене бачить.

Його кроки до мене — такі невагомі та плавні, мов гравітація на нього не впливає. Мов він насправді здатен літати, та нікому цього не показує. Ось тільки зараз проколовся, показав. Обійняв мене за стан. Його рука — так неочікувано гаряча. Його подих — такий самий.

Я зовсім маленька та крихка у його дужих, ласкавих руках.

Він повільно наблизився вустами до мого плеча. Обдав мене жаром. Морозом. Всім одразу. Так обережно й невагомо мене поцілував. І прошептав:

— Мені здається, на тобі є щось зайве.

— Не може бути, — видихнула я. Вдивляючись у прірву, що трималась в його темних очах. — На мені ж майже нічого немає. Тільки сорочка, о Найосяйніший.

Він знову притулився до мене вустами. І самими вустами сказав:

— Це вона.

— Невже, Найосяйніший? — здивувалась. — Недостатньо гарна?

— Просто… зайва.

Його рука потягнулась до зав’язки. А я відштовхнула його, засміявшись. І дивилась, як він насолоджується моїм сміхом, мов арфою. Знову підходить до мене, всміхаючись. Обхоплює мене руками, закручує в танці, якого немає і ніхто його не знає — і ми вже вдвох на подушках. Він і я. І його тремтливе сяйво. І його тихий жар.

Він накрутив на пальця моє пасмо.

— Мені не можна кохати тебе, Асю.

— Я знаю.

— Мені не можна відволікатись на будь-що, крім справи.

— Нізащо.

— Мені…

Я заткнула ці дурні слова вустами об його вуста. І жодні дурні слова звідти більше не вилітали. Він цілував мене раз за разом, цілував мене в губи, шию, кінчики вух. І вдавав, що йому так нормально. Йому вистачає.

Брехня. Брехня. Брехня.

Я торкнула його згарячіле обличчя руками.

— Ви ж нічого не відчуваєте.

— Так, — гіркуваті слова.

— І я також вас не відчуваю.

— Так.

Його тіло оточене захистом. Щомиті та щодня, усе його життя. Той захист не дає йому відчувати, як він мене торкається. Яка я. Як я палаю, цілуючи його вуста. Його захист — не дає йому помирати. Наймогутнішій, найжахливішій магії — його поранити, а металу — хоч трохи скривавити.

Найосяйніший — перший світовий захист.

Перший щит, перший меч — і перша рука, що його направляє. Доки його серце ще не відлічило його часу, цьому світу не загрожують жодні загарбники. Жодні почвари. Доки… він не здуріє настільки, щоб хоч на мить приглушити свій захист.

Ні, він не збирався.

Йому й так вистачало. Цілувати мене, не відчуваючи. Торкатись мене, не відчуваючи. Потягнутися пальцями до зав’язки… І шарпнути, щоб вона розпалась. Сорочку більше нічого не тримало. Він дивився на мене — незвично, полум’яно. Питав мене, чи я дозволяю. І я видихнула:

— Так.

Мить…

Він почав стягувати сорочку помалу. Крок за кроком, сходинка за сходинкою, відкриваючи все нові мої клаптики. Усміхаючись. Згоряючи. Цілуючи їх щоразу, як вони відкривались. Аж ось… цілуючи по-справжньому.