Розділ 22. Кричи

З мене вирвалося не повітря — з мене вирвався відчай. Він тиснув мені в кістку. Він мене перехитрив, заговорив — і я не помітила! Підставилась так тупо й безнадійно, так… що він дізнався, що я зцілена. Він дихав мені просто в обличчя. І я видала:

— Стримуюсь.

— Яка ж ти в мене сильна! Стерпіти такий біль — не кожен визнаний воїн це витримає.

— У чоловіків… нижчий больовий поріг.

— Неймовірно! І зараз тобі також допоможе твій больовий поріг?..

Він це видав — і так раптово, різко вщипнув мені шкіру. Я болісно звискнула. Мить! Мить, коли світ раптом зникнув. Бо ж він натиснув на мене сильніше, опинився ще ближче, ще… Куди вже?! Його голос був просто голосом. Голосом, яким він здатен мене різати.

— Асю, що ж це? Ти кричиш?.. Я здолав твій больовий поріг?

— Ти вщипнув надто сильно!

— Сильніше, ніж болітиме зламана кістка? Сильніше, ніж болітиме, коли я тебе розірву, бо ти наважилась брехати мені? Приховувати, що ти уже зцілена?!

У мене не залишилось, нічого крім відчаю. Нічого, крім того, що все уже вирішено. І я скрикнула:

— Я нічого тобі не повинна! Я вільна! Я не рабиня!

— О… — він затиснув мені шию.

Він забрав моє повітря, забрав моє дихання. Забрав навіть мої крики, які б я кричала йому просто в обличчя!

— Ти рабиня, — він вимовив. — Ще й як рабиня. Я ж купив тебе, і ти належиш мені до останнього кінчика, до останньої кісточки. Ти пила мою воду та їла мою їжу. Я тобі не центр благодійності. Ти відробиш мені кожну краплинку й кожну крихту. Відробиш так, як ми давно вже говорили. Так, як я давно вже мріяв. Як уявляв твій смак. І твої крики. І…

Він застиг. Стогін у кімнаті роздався ніби нізвідки.

Стогнала Егліра, і він повернувся, щоб подивитись… Мені цього вистачило. Я затиснула уламок чашки так сильно, що він, мабуть, розрізав мені шкіру. Я вдарила йому в обличчя — так люто, відчайдушно, навідліг. Він також скрикнув. У нього також не витримав больовий поріг. Настільки, що я його скинула, я вирвалась! Побігла…

— Куди?!

Я вибігла в ніч. Вибігла в коридор, затоплений в пітьмі, де не було вартових. За спиною мені вже свистіло повітря… Він кинувся навздогін, він був уже близько! І вся моя нетвердість з ніг кудись випарувалась. Я бігла так швидко, бігла, щоб бігти — бо який іще сенс у цьому божевіллі?! Тікати не було куди. Тікати — це було смішно. Так дико, наївно, так… навіть суїцидно.

Тікати — це просто ще більше його розлютити.

Але я не збиралась так просто вмирати на ліжку!

Попереду — ще залишки диму. Попереду — кімната із виваленими дверима.

І вікно… з якого можна вистрибнути.

Я рвонулась туди зі всіх сил. Рвонулася ще навіть сильніше, хоч і здавалося, що це неможливо. А він… він біг швидше. Він не намагався мене спопелити. Він просто біг навздогін, він вже виштовхував в мене повітря, вже майже дотягувався до мене лапищами…

Я вистрибнула.

Хотіла розбитись, хотіла знову переламати всі кістки… Тільки б не він! Тільки б не він! А він… мене схопив. І шарпнув назад, затягнув до своєї багряної клітки. Затиснув мене так залізно, що дихання… дихання стало міфом.

— Що ж ти, Асю? Не знаєш, в яку сторону ліжко?

Я його вкусила. Так сильно, так різко, так, щоб відірвати йому шмат шкіри! А він тільки звискнув — і перехопив мене зручніше. Затиснув більш залізно. Поніс мене до ліжка. Не того, на якому мені зцілювали кістки — а того, що було найближче. Ліжко в цій кімнаті — із виваленими дверима, із залишками диму. У кімнаті, де проходив бій.

Де я мала загинути!

Він мене кинув. І я не встигла вирватись — він тут же мене придавив.

І видихнув:

— Кричи.

Я дала йому те, що він просив. Я просто захлинулась тим криком. Намагаючись вирватись, намагаючись відбитись… Поки кров із його порізаного обличчя крапала на мою шкіру. Поки в очах його горіло звірство. І дещо значно-значно гірше.

Я схлипнула:

— Будь ласка… Ні…

Він видихнув:

— Пізно.

— Лорде Даріане, ви сліпі чи глухі? Дівчина сказала вам «ні».

У кімнаті ми були не самі. Даріан вклякнув. Від несподіванки… чи страху?

На порозі стояв Айрон.