Розділ 21. Дим моїх надій

Як ті ворота впали, так і я впала. Від розпачу. Від жаху. Він непосильного удару. Я вже майже-майже… І все було марно. Ворота впали. Все палало. Люди кричали. І помирали! І я могла померти також!

Це повернуло мене до тями одразу ж.

Стався якийсь напад. Нападники були проти магів. Отже… нічого не «отже»! Мене могли вбити також. Просто за компанію! Просто так! Через дим я нічого не бачила, точно не знала, що відбувається. Я задихалась… Кашляла й намагалась зібратись. Тікати кудись далі. Не вмерти тут і зараз. Волання! Таке страшне, таке… аж на мене щось капнуло. Тепле, гаряче. І з диму вирвалось обличчя, перекошене від жаху. Жінка впала. З розтятою навпіл горлянкою.

Я закричала. Звичайно ж, для того, щоб нападники знали, кого різати далі.

І я перестала. Рвонулась, куди бачила… А я ж не бачила нічого й ні разу! Все було затягнуте димом, все палало. Повітря іскрилось розрядами. Десь блискала магія, десь виривався жар, а десь струшувалася земля. Леза розтинали горлянки… Я дісталася назад до замку. Хотіла вдихнути, відкашлятись — послизнулась на чомусь темно-багряному. Заляпала долоні, лікті, плаття.

Поглянула в очі Даріану.

Побачила, як він весь сповнюється жаром — і жар цей виривається, спалюючи дотла. Спалюючи одяг, спалюючи камінь…. Спалюючи всіх, кого торкався. Він нищив і вбивав. Він захищав свій замок. Він мене не бачив.

І я рвонулась далі. Ненабагато… далі.

Думати зараз про втечу було нереально. І єдине, чого я бажала — допастись назад до кімнати, вдавати поламану, сховатись під покривалом. Та хоч під ліжком, у шафі! Я пам’ятала, як сюди дійшла. Я рипнулась туди, я намагалась… Звідти вийшов хтось, зовсім не схожий на мага. Як мінімум, шаблею — червоною, заляпаною. Він навіть не вагався. А кинувся на мене одразу ж. Я сахнулась назад… Там же був простір, звідки я тікала! Але його не стало. Там тільки стіна, тільки камінь… Його лезо мене наздоганяло.

Я тільки закрилась руками…

Удару не сталось.

Нападника відкинуло магічним розрядом. Ще один розряд — і того розірвало навпіл. Хтось шарпнув мене, крикнув:

— Тікай! Там далі стоять наші, вони захистять!

Я навіть не сперечалась. Побігла, куди мені сказали — і куди сама планувала. Пробігла якийсь пост із магами Даріана. Вони пропустили мене без питань. Я ж служниця, я своя, налякана й нажахана! Я… ще могла якось тікати? Шукати якийсь шлях? Вибратись на мур — і стрибати. Просто в рів, що оточував замок. Просто… щоб розбитися на смерть. А краще чекати, коли це само собою станеться?!

Я вирішила тікати.

І байдуже на напад, байдуже на все, що сталось і що станеться!

Я… знайшла умивальник, відмила з себе те «багряне» та повернулась у свою кімнату. Стягнула з ліжка Егліру, що й досі була без тями. Обміняла нас одягом. Глянула в дзеркало, чи я виглядаю так, як мала. Егліру заховала в шафу. Лягла в ліжко та накрилась покривалом.

Чекала.

Чекала, чекала, чекала.

Якоїсь миті криків не стало. Я згадала, що Егліра в шафі — це не до добра. Очевидно, я була в якомусь шоковому стані, коли її туди пхала. І краще було її звідти забрати. Перетягнути до якоїсь іншої кімнати. Так! Я підвелась…

Хтось наближався до кімнати.

Я сахнулась назад. І в кімнату зайшов Даріан. Не скривавлений, не задимлений, так наче зовсім не зачеплений нападом. Він пройшов до ліжка й сів на ньому скраю. Звернувся до мене:

— Як твої справи?

— Що відбувається? — видала я.

Так ніби сама не знала.

— Нічого, вартого твоєї уваги. То як ти? Як твій настрій?..

— Даріане, що відбувається?! — підняла голос я.

— Напад! — гиркнув Даріан. — Кляті продушокрадники намагались зірвати ритуал. Скористались тим, що замок був відчинений навстіж, і пробрались. Хотіли знищити Артефакт. Він їм, бачте, дуже заважає. Псує їм смак життя.

— І… — я підібралась. — З тобою все гаразд? Тебе не поранили?

Він здушено засміявся.

— А тобі дуже цікаво? Справді?

— Та прямо таки. Здихай собі, будь ласка, — огризнулась я.

Даріан спробував усміхатись. Спробував так, як завжди, але я б не сказала, що це у нього вдалось. Він був весь натягнутий. Він тільки вдавав свою звичайність — а крізь нього щось проривалось, лякало. Жахало…. мене до мурашок.

— Мене більше цікавить, як там твої поранення, — мовив Даріан. — День мав бути великий, прекрасний… А мені його зіпсували. Я зовсім без настрою. І я був би радий… заспокоїтись твоєю ласкою.

— Боже, — видала я. — На замок стався напад! Я чула, як хтось кричав і помирав! А ти просто зараз думаєш про те, що завжди?!

— Так, — видав Даріан.

Так просто, так прямо. Так… як і завжди.

— Така в мене натура. Так я розслабляюсь. Це — мій відпочинок, і це — моя розрада.

— То в мене для тебе є краща розрада. Лягай собі, накривайся, а я тобі колискову заспіваю. Будеш спати, як вбитий, до ранку. А на ранок все буде гаразд.