Розділ 20. На волю зі столиком

Це було так страшно — словами не описати. Сама та мить, перед виходом з кімнати. Шалена, нічим не підкріплена думка, що ось я виходжу — а там вже стоїть Даріан. Заклякає. І каже: «Отакої, Асю! Йдемо тебе «смакувати»?..»

Мить…

Я відчиняю двері — та викочую столик із кімнати. Двоє охоронців на мене не зважають. Вони про щось збуджено розмовляють, але я не вслухаюсь. Всередині мене все натягнуте від страху. Хвилювання. Просто-таки невимовного жаху… що станеться коли мене впіймають.

Не впіймають, не впіймають, не впіймають.

Охоронці залишились позаду. Я пройшла.

Що далі?!

Точно, що не паніка. Далі все по плану. Навколо мене — коридори багряного замку. У мене — столик із пустим сервіруванням. Пообідати я не мала ні часу, ні настрою, то ж просто порозпихала собі їжу, куди попало. Одяг служниці цьому тільки сприяв, кишень мав достатньо. Бо ж якщо я тікаю, на їжу, можливо, нескоро натраплю.

Чи втечу — це вже інше питання.

Їжу я підготувала. Отже, моя праця не має бути марна, і мені просто змушена підвернутись удача. А не Даріан, що стоїть за якимось там рогом і чекає. Він зайнятий. У нього нема часу. Боятися його побачити — це просто марне. Це збиває та понижує шанси.

Перше — столик із сервіруванням. Дивно виїжджати з ним у двір і так намагатись тікати. Також дивно його десь просто залишати. У нього є місце — і туди його треба доставити. Як його відшукати? Поєднавши із корисним завданням. Об’їхати весь замок і пороздивлятись. Може ж таке бути, що не тільки мені возять столики із сервіруванням. Не тільки я… прикута до ліжка, не здатна навіть встати.

Була.

Я пролежала без руху надто багато, і тепер зовсім нетвердо трималась на ногах. Не подумала! Мені ж треба було порозминатись, повиконувати якісь вправи, поки я ще була там у кімнаті. Але я боялась. Мені так і марилось, що ось я собі розминаюсь, а хтось залітає до кімнати — і все це бачить. Здає мене Даріану.

Тепер я намагалась тікати із погіршеною, непевною координацією.

Ногам я не довіряла. Бігти на них — лише в екстремальному разі. Втечу проводити так, щоб на це не налягати. Інакше я програю. Мене просто не стане.

Я помалу об’їжджала замок…

Кожен раз я проминала охоронців — кожен раз моє серце завмирало.

Вони на мене не зважали. Очевидно, служниці зі столиками тут проїжджали досить часто. Замок і справді можна було назвати багряним. Не тільки та моя кімната такою була. Інших кольорів тут ніби й не знали: багряний-чорний, чорний-багряний. А! Ще білий десь іноді зустрічався, так. Охоронці стояли на дверях до кімнат. Там також когось утримували, мали «смакувати»? Я така була не одна?..

Байдуже. Це не мало мене цікавити.

Виходи в тих кімнатах навряд чи існували, тож я котила столик далі. Зі сторони головної зали, як я її ідентифікувала, долинав справжній ґвалт. Суцільне та низьке гудіння, коли говорять всі підряд. Крики та ридання немовлят. Гиркання… Даріана? Я поспішила звідти чимдалі.

Кухня! Так! Заїхала туди, побачила столики. Поставила.

Кухарка… на мене поглянула.

— А ти де така взялась? Я тебе не бачила!

— Мене… недавно придбали, — похилилась я.

— А. Ясно. Роботу зараз маєш?

— Так. Маю спішити прибирати, — і поспішила одразу ж.

Об’їзд замку показав, що шанси я таки мала. Ворота не зачинялись. Крізь них постійно хтось туди-сюди пересувався, заносили та виносили немовлят. Вже освячених та захищених від когось там?.. Мабуть. Я таки мала пройти до головної зали. Злитися з масою і разом з нею покинути замок. Там буде Даріан… Я буду невпізнанна.

Виходити інакше — привертати увагу.

Зняти білесенький фартух — і я вже не служниця, я прийшла на освячення. З немовлятком, звичайно. Чому воно не зі мною зараз? Байдуже. Я йшла просто до головної зали. Хвилювалась… Мало не завмирала. Даріан мене не побачить. Людей там надто багато. Мене не чекають. Мене не впізнають. Мене… раптом зупинили й шарпнули.

— Куди?! Не бачиш, під ногами хтось нагадив?! Прибери це зараз же!

— Так… так, як скажете… — залепетала я.

Той, хто на мене нагаркав, пішов собі далі. Я схилилась над тим неподобством… і не прибирала. Ганчірки не мала. А її ж треба десь дістати. Чому б не в головній залі? Так… І я пішла шукати засоби для прибирання в залі. Скинула фартух — і запхала за диван, що стояв біля мене одразу ж.

Зміряла всіх поглядом — ніхто не побачив.

Людей… і справді було багато. Вони просто в залу не вміщались, а вона ж була гігантська. Люди аж надворі чекали. А Даріан… його не було в залі. Відчув щось? Пішов перевіряти, як я там?! Дурне, ірраціональне хвилювання. Його не було в залі, бо й не мало. Він же, певно, власноруч проводив ритуал. І нікого, крім немовлят, туди не допускали. Їх передавали охоронцям, і ті проносили їх у якусь кімнату. Потім виносили, віддавали назад. Батьки зі щойно освяченими немовлятами виходили із замку.

Я — також.

Деякі з присутніх були зі служницями, всовували їм немовлят. Або ж ті просто плентались позаду. Я — також. Я така сама. Я приглянула собі одну пару — і вмостилась за нею позаду. Жінка притискала до себе немовля та мило до нього щебетала. Чоловік щебетав також. Вони були такі милі, ласкаві — зовсім не схожі на тих, які нічого не мають проти рабства, так просто купують та продають людські життя.