Розділ 19. На волосинці

Жах заволікав мене помалу.

Жах — з кожною новою думкою, що в мені проривалась.

Перше — який шанс, що цілитель про це не дізнався? Який такий шанс, що він мене зцілював і не бачив, що всі мої кісточки склались, я адаптувалась, він досягнув результату? Я кричала. Я вдавала, що ні, ні разу, я ще не адаптувалась. Але як він, зцілюючи, міг цього не дізнатись?!

А може, такі вони. Може, так діє їхня магія, що він повністю покладається на слова того, на кого впливає. Може, він справді не знає, не може, не здатен. Дурне, дурне благання мого зшаленілого єства!

Він мав знати. Він мав йому сказати.

І він ішов казати просто зараз!

Я мала діяти негайно. Я вже могла пересуватись. Могла рухатись, бігти, тікати… Як саме?! На дверях була охорона, я бачила. Вікно зачакловане. Вогонь із нього перетворить мене в попіл. А цілитель, цілитель… Не знав він нічого! Так, точно. Якби знав, то показав би це одразу — здивуванням, гирканням, словами. Навіщо йому грати? Навіщо ховати те, що він знає? Та він би просто… був доведений до краю — тим, що я насмілилася отак грати. Кричати не насправжки, вдавати. Він ніяк не зреагував. Він не знав.

Я мала шанс!

І я мусила ним скористатись. Більше такої можливості могло й не настати. Тим паче — такої чудової, такої підхожої! Купа різношерстих, різномастих людей сьогодні прибувала в замок. І виходила з замку. Всюди крик, ревіння, немовлята… Охоронці не встигають простежити за всім підряд. Охоронці… мають охороняти Артефакт? Так! Може, в них є щось важливіше, ніж я. Може, в них прямий, жорсткий наказ — всю увагу на Артефакт!

Щоб якась нікому не потрібна Ася спокійно собі утекла.

Обід чи вечеря? Чи вже нічна пітьма? Певне, обід. Більше часу, більше народу, більше шансів. А те, що буде так світло, і всі зможуть мене бачити?.. Не біда. Всі будуть зайняті. І я ж не буду там прогулюватись просто так. Я вже мала план. Вже прораховувала все до деталей, зважувала так, як варто зважувати, коли на цьому буде висіти моє життя.

На волосинці — тонкій до невблагання.

Даріан мене спіймає — Даріан роздере мене на шмаття.

Вже після акту «смакування»…

Я так і не змогла поспати. Всі мої думки, всі інстинкти були спрямовані на виживання. На той мій план — єдиний, що я мала! Такий крихкий, недосконалий, весь на раптовій, нажаханій імпровізації. Я лежала… Час збігав. Чи швидко, чи помалу? Як мені було дізнатись, чи вже проминула хвилина, година — чи насправді пів дня?..

Двері розчахнулись. Служниця увійшла.

Чутно було, як вона котила столик — той самий, що завжди. Невеликий, акуратний, із витонченим таким сервіруванням. Вона підкотила його й стала. Я спала. Чи мало це її здивувати? Та навряд чи. Я ж із самого ранку благала, щоб всі повиходили з кімнати та лишили мене спати. Я була виснажена, висмоктана… Всі це бачили — і вона також.

Мовчання. Вона просто чекала. Аж ось сказала:

— Пані? Асю?..

Я так і спала. Ніяк не реагувала.

— Я принесла обід. Мені наказували будь-що вас погодувати.

Все так само. Я нічим себе не видавала, просто чекала. Вона замовчала. Чекала чогось також? Запідозрила, засумнівалась?..

— Асю? — повторила вона.

І нахилилась, щоб потермосити мене руками. Я рипнулась одразу ж. Траєкторія удару в мене була чітка: її голова — бильце, бильце — її голова. Раз! Вона відімкнулась одразу ж. Мені все вдалось, я все прорахувала. Диво, удача, божевільно-фанатичні старання?.. Рано! Я ще мала тікати.

Зняла з неї одяг, переодяглась. Постійно завмирала, озиралась, бо ж мені здавалось, що двері ось-ось розчахнуться. Охорона почула, зараз вони сюди вламаються! Але ніхто не вламувався. Я спокійно переодяглась. Вклала її на ліжко, замаскувала, щоб вона виглядала, як я. Сама ж доклала всіх зусиль, щоб виглядати точно, як вона: постава, рухи, зачіска. Я ж за нею спостерігала, ще від самого початку. Я вже знала, як виглядати, як вона.

Одне тільки — обличчя змінити не могла.

Ну, та й не мала його нікому показувати. Служниця має бути похилена й німа. Служниця голови не підіймає! Служниця… буде жорстко покарана. Якщо я втечу, і вони про це дізнаються. Хоч-не-хоч, а вона мені допомогла. Вони її шмагатимуть. Знову шмагатимуть. Чи вб’ють одразу ж. І винна буду — я.

Дарма!

Або я, або вона. А я ж навіть не знала, чи вона за мною раптом не шпигувала. Була вся така похилена, німа… І ось раптом — забалакала. Мала щось дізнатись, розпитати? Навіть не намагалась. Мала… подати мені інформацію, що саме відбувається в замку, щоб я тут і зараз взялась тікати?!

Божевілля. Маячня. Я просто вигадувала.

Чи підіслав її Даріан, чи вона мені просто попалась — це було байдуже.

Я мала тікати.

Я взяла столик — і покотила з кімнати.