Розділ 18. Стерегти мої сни

Темрява, ніч, шматочки місячного світла.

Він обійняв мене рукою якраз понад грудьми, притулився та дихав мені в шию. Я майже не дихала. Не ворушилась. Мене обіймав кат. Той самий, що погрожував мені, давав страхітливі обіцянки. Міг зробити це будь-якої миті. Єдина надія — що він ще має трохи людського в собі, і справді не буде це робити, поки в мене переламана кожна друга кісточка в тілі. Поки я не здатна ворушитись… А він же хотів, щоб я билась. Щоб я противилась так сильно, як тільки здатна жінка.

І все одно була знищена. Морально та фізично — як він робив вже десятки разів.

І я не здатна від цього захиститись. Як би я не старалась, як би я зі шкури не лізла — шанси в мене були нульові.

Я — наступна жертва в його списку.

Його дихання… лоскотало мені шию. Не так, як пір’ячко чи вітер — а так, як гострий смертоносний ніж. Я майже відчувала, як він мене ріже. Як я вмираю — просто отут в ліжку! Просто тому, що він на мене дихав. Він же вогненний, він навіть так може вбити. Мабуть. Можливо…

Я лежала зовсім рівно — бо тільки так дозволяли мені мої потрощені кістки. І я могла бачити його периферійно, не повертаючи голови. Зімкнути очі хоч на мить — немов би загибель. Подивитись на нього — ще гірше. Немов би запрошення: «Вбий мене. Дай вже мені цю загибель».

І я дивилась рівно. Він лежав спокійно. Так що я ніяк не могла зрозуміти, чи спить він, чи вичікує, дивиться. Ось просто зараз на мене накинеться. Після отого його «солодких снів» — від нього жодних слів. Він же мав стерегти мої сни. Мав простежити, щоб я спала спокійно, нічого мене не страшило, нічого не тіпало…

А мене таки тіпало. Тіпав саме він.

Я казала собі, що я маю спати і хропіти. Спати і хропіти…

Але я не могла зімкнути повіки!

Не могла допустити — опинитись безтямною, не знати, що діється, поки поруч був він. Його рука… притиснула мене міцніше. Так раптом і так різко, що захотілося скрикнути. Він це несвідомо, з царства снів? Він же спав уже — давно й міцно, насолоджуючись, як він навіть сонний здатний мене настрашити? Не чуючи, яке зараз збите моє дихання. Як сироти повзуть по моїй шкірі…

Він передивлявся свої сни. Я могла його вбити.

Дотягнутися до скалки розбитої чашки, затиснути її в руці…

— Асю, спи, — буркнув він. — Мені вже набридло.

Я заплющила повіки тої ж миті. Сповільнила дихання. Перерахувала овечок від одної до двох тисяч. Рахувала б більше, але в розумі вже почало мутніти. Не від того, що я провалювалася у сни — а від того, що там вже щось плавилось, капало тоненькою цівочкою. Я так і не заснула, ні. Не дозволила собі навіть на мить. Я провалювалася кудись — але виринала, стрімко, сильно, з поривом таким, що кожен раз сіпалась.

Може, й кожен раз його будила.

А може, йому справді набридло. І він добре так виспався.

Бо ж зранку він вискочив з ліжка — бадьорий та свіжий. З якимсь таким рум’янцем на обличчі. І різкістю в рисах.

— Сьогодні я прийду до тебе пізно вночі. День в мене насичений. Не такий, як у тих, які цілими днями валяються в ліжку, — сказав він мені.

Двері враз розчинились. Даріан глянув запитливо:

— Уже прибувають?

— Так, мій лорде! — була відповідь. — Там уже…

— Не треба зайвих слів, — всміхнувся він.

Ковзнув поглядом по мені… І так без подальших насмішок, рвучко й швидко вийшов. Спішив. Чому? Нащо? Куди? День в нього насичений. Прийде пізно вночі. Ще й прибувають… без жодних зайвих слів. От же скотина. Ніяк не хотів, щоб я знала, що діялось. Мала роздиратись в невіданні. Або ж переглядати сни. Нарешті без нього, нарешті в самоті.

Напруга й заціпеніння спали з мене вмить. Я розкинула руки на ліжку, ніби ще раз переконуючись, що там дійсно ніхто не лежить. Я була вільна. На годинку. Хвилинку. Пів — як виявилось.

Служниця закотила столик з наїдками. Я скривилась. Видихнула:

— Не потрібно. Я не буду зараз їсти.

— Потрібно, — видала служниця. — Потрібно ж мати якісь сили.

Я витріщилася на неї круглими очима. Це була та сама служниця — зашугана й заніміла, голови не підніме. Аж ось вона заговорила. І я змістила свої плани спати цілий день, як вбита.

— Просто для уточнення: тебе ніхто не буде бити за те, що ти будеш зі мною говорити?

— Ну… — зіщулилась, скривилась. — Прямо наказом мені цього не казали. Але… ви ж не будете мене видавати?

— «Ти», — означила їй миттю.

— До таких пані звертаються на «ви».

— Я ж не пані. Я — рабиня.

— Порівняно зі мною… ви — пані, — видала служниця.

Я дивилась на неї. І видала:

— Ася.

— Егліра.

— Що сьогодні діється? Якісь люди прибувають до замку, їх багато?

Вона так і вклякла. Видно, що порив розмовляти у неї пропав.

Я запитала: