Розділ 17. Солодких снів

Зараза. Чорт. Прокляття. Ще цього мені не вистачало. Думала, поламана — то вже якось почекає! А він ні, ні разу.

— Ти рада? — спитав Даріан.

— Надзвичайно. Я буквально всю минулу ніч страждала від марень. Вони, якщо що, через вікно залітають. Ти ж звідти їх будеш відбивати?

— О… — засміявся. — З чого такі здогадки, що вони саме через вікно залітають? Може, вони прямо через стіни просотуються, проникають? Підлогу, двері, стелю? Я так думаю, є тільки один певний спосіб їх всіх відганяти. І це — одразу на ліжку, біля тебе, Асю.

Я сказала:

— Вони через вікно залітають. Це точно, я бачила.

— Примарилось?.. Жах, я вже уявляю, як ти страждаєш. Тобі так мене не вистачає.

— Біля того вікна, Даріане.

— На ліжку, Асю.

— Мені буде тісно, ти тут не влазиш.

— Та ти ж така маленька, що ти вигадуєш!

— А я руки… отак розкидаю, — показала. — І ти вже не влазиш. Ти будеш мене утискати.

— То ти отак… не розкидай, — узяв мої руки, тісненько так склав. — І я вже влажу. Бачиш, як усе прекрасно?

— Ти надто гарячий. Від тебе валить жаром, і я буду вся мокра, не зможу спати.

Він усміхався. І навис наді мною, отак усміхаючись. Дуже близько. Дуже… страшно. Він секунд десять нічого не казав. А потім:

— Бачиш, Асю? Від мене не валить жаром, коли я того не бажаю. І тобі не буде аж так гаряче спати, що ти вся будеш потом обливатись.

«Буду», — подумала я.

Тільки вже не від жару, а від страху. Що ось так він ще якось тримається, зважає, що я вся поламана. А так… як він тільки зможе собі опиратись? Як на нього вплине ця моя прекрасність? Така близька, така жадана. Так легко доступна, що він зможе її вже торкатись. Зможе собі мати. Зможе…

Не треба. Не варто!

Але як я могла від цього відкараскатись?!

— Тобі подобається спати зліва чи справа? — усміхався Даріан.

Ніяк. Ніяк я не зможу від цього відкараскатись.

То краще вже тим алкоголем закидатись. І відрубитись одразу. І хропіти на додачу. Щоб знав!

— Мене цілком влаштовує отак, як зараз, — видала я. — Ти подаси мені нарешті шампанське? Чи знову буде катування спрагою?..

— Подам, звичайно. За нас?..

— За тебе, лорде Даріане. Немає ще ніяких нас.

— Але ж буде, я сподіваюсь?

— Сподівайся.

«Марно».

Він сміявся.

— Дякую за підбадьорення, Асю. Ти, як завжди, прекрасна. І в підбадьореннях, і в огризаннях.

— А ти їх розділяєш?.. Це ж те саме.

— Тому ти і прекрасна, — гаряче так, що аж страшно.

— Отже, за мою прекрасність? Ще буде сьогодні шампанське?..

Він наповнив мені келиха враз. Він усміхався. А я продовжувала видавати тости й вимагати шампанське. За твою вогняність! За твою гарячість! За вогонь в твоїх очах! За твоє чудове вміння стримувати жар! За…

— Може, вже достатньо, Асю? Ти п’яна? — вигнув брови Даріан.

— … за любов між нами, Даріане, — розпливлася я.

— Ясно. Ти таки п’яна.

— Я тебе кохаю! Лягай біля мене. Лягай, я буду тебе обіймати.

— Ти не можеш, Асю. Ти вся поламана.

— Мені байдуже! Я тебе кохаю.

— Ти ненавидиш мене, Асю.

— Неправда! Що ти таке кажеш? З чого ти взяв?..

— Бо я… зроблю те, після чого ти ненавидітимеш мене до кінця життя, Асю.

І з мене злетіла вся ця показова п’яність.

Він так просто це сказав. Так… прямо. Нащо? Він не хотів мене в себе закохати? Не хотів показати, який він може бути милий, хороший, прекрасний? Завоювати мене чесно, щоб я сама цього прагнула — а не ламати, ламати, ламати?..

Очевидно, не так це йому й важить.

І це дуже смачно для нього — ламати.

Келихи з шампанським забрали. Останнє повітря з кімнати — забрали. Залишили мене з Даріаном. Темрява сповзалась, і пора вже було спати. Багряна кімната. Багряні стіни… Стіни моєї клітки. В якій мене зачинили разом з тигром.

Він ліг до мене в ліжко.

І я не жартувала, не прикидалась, що мені стане тісно. Я почула себе… маленькою тонкою жердинкою, яка так запросто здатна тріснути. Щойно на неї подує вітер. Чи торкнеться чиєсь дихання. Просто дихання… Здатне обпекти й спопелити.

Даріан лоскотнув мені щічку. І вимовив:

— Солодких снів.